«Вівтар Миру»

Археологічні розкопки, здійснені співробітниками Національного заповідника «Софія Київська» в садибі Софійського собору в 2019-2020 рр., дозволили зробити визначне наукове відкриття – віднайти залишки раніше невідомої монументальної споруди, збудованої наприкінці ХІІ ст. неподалік від центрального входу до головного храму давньокиївської митрополії. Тут ми переповімо детальніше як про саме відкриття, так і про існуючі гіпотези щодо призначення цієї споруди та історичних обставин її появи.

В жовтні 2018 р. під час прокладання електрокабелю за 25 м на захід від Софійського собору на глибині менш ніж півметра траншея перетнула два підмурки, складені з червоної цегли–плінфи, характерної для кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. З першого погляду було зрозуміло, що йдеться про руїни якоїсь раніше невідомої монументальної споруди. Пізніше з’ясувалося, що у 1988 р. її залишки під час прокладання теплотраси спостерігала київська дослідниця Ірма Тоцька, але чомусь не надала цій знахідці належної уваги, занотувавши її обставини лише в особистому щоденнику. Зрештою, у 2019 р. на місці знахідки було закладено невеличкий розкоп, збільшений майже вдвічі у 2020 р., що дозволило розкрити залишки невідомої будівлі майже в повному обсязі.

 

Мал. 1. Загальний вигляд садиби Софійського собору з розкопаними у 2019–2020 рр. залишками монументальної споруди кінця ХІІ ст.

 

Споруда знаходилася на відстані менш ніж за 20 м від центрального входу до Софійського собору, майже навпроти нього, а її залишки складалися з кількох окремих частин. Зокрема, із західного боку на відстані близько 2 м один від одного розташовувалася пара вільно розміщених круглих цегляних стовпа, при цьому, від південного стовпа дотепер не лишилося навіть сліду, оскільки його було знищено глибоким котлованом якоїсь дерев’яної будівлі кінця XVІІ – початку XVІІІ ст. За 3 м на схід від цих стовпів знаходилася масивна цегляна платформа складної конфігурації зі слідами основ ще однієї пари стовпів, між якими було вимуровано апсиду – великий округлий виступ, спрямований в бік собору.

Мал. 2. Обмірний план архітектурних залишків будівлі кінця ХІІ ст.

 

Зазначена платформа та західна пара стовпів мали окремі фундаменти, заглиблені до 1 м від стародавньої поверхні. Основу фундаментів складали великі брили пісковику, викладені насухо – без використання розчину. Їх було перекрито дрібнішим камінням, пересипаним материковим суглинком, а вже поверху пролитим вапняно-цем’янковим розчином.

Мал. 3. Розкопані залишки будівлі кінця ХІІ ст.: А – загальний вигляд зі сходу; Б – фундаменти східної частини будівлі, частково зруйновані господарською ямою ХІХ ст.; В – характер мурувань північно-західного стовпа.

 

Самі стовпи і платформа з апсидою збереглися на рівні цегляного цоколю, складеного на розчині в 3 ряди прямокутними плінфами – цілими по краях та уламками в середині. Лише на місцях стовпів були зафіксовані окремі цеглини нижніх рядів стінової кладки, з яких найвище – на висоту 3 рядів плінфи – зберіглося мурування північно-західного стовпа. При цьому стовпи споруди були змуровані з трапецієподібної цегли, викладеної віялом, що утворювало своєрідний панцир, всередині заповнений уламками плінф (Мал. 4: A).

Як засвідчили розкопки, споруду було зруйновано десь у XIV-XV ст. В шарі руйнування знайдено понад 500 цілих та фрагментованих плінф, розташування яких демонструє, що склепіння провалилося всередину будівлі, а конструкції її стовпів руйнувалися в західному напрямку (Мал. 4: C). Крім того, з західного боку південно-східного стовпа вдалося зафіксувати фрагмент обваленого згори мурування арки, яка, очевидно, розташовувалася між стовпами (Мал. 4: B). Також серед цегли зруйнованого перекриття знайдено чимало шматків оплавленого свинцю, які можуть походити від покрівлі споруди, що зазнала дії вогню.

Мал. 4. Розкопані залишки будівлі кінця ХІІ ст.: A – мурування північно-західного стовпа; В – залишки зруйнованої арки біля південно-східного стовпа; С – шар руйнування центральної частини будівлі.

 

Зрештою, на підставі проведених розкопок можна констатувати, що досліджена будівля являла собою прямокутну споруду, орієнтовану довгою віссю на північний схід, трохи під кутом до осі самого собору. В її кутах розташовувалися круглі стовпи діаметром понад 1,5 м. Західна пара стовпів базувалася на окремих фундаментах, східна – на загальній платформі, що зі сходу мала апсидний виступ. Стовпи поєднувалися між собою арками і не мали простінків. Сліди стіни шириною до 75 см були простежені лише по краю апсидного виступу. Ця стіна прилягала до східної пари стовпів і обмежувала напівзамкнений зі сходу простір, характерний для церковних вівтарів.

Зовнішня довжина споруди складала близько 8 м, а ширина – 5,5 м. Внутрішній прямокутник (міжстовповий простір) мав розміри 3 х 2 м, а апсида виступала назовні на відстань близько 1,5 м. З огляду на поширення шару руйнування та невеличкої товщини вівтарної стіни загальна висота споруди не перевищувала 6 м, тож, вірогідно, споруда не мала другого поверху, а завершувалася перекриттям, оббитим свинцевими листами. На нашу думку, тут міг існувати невеличкий купол, що спирався на арки, прокинуті між стовпами. Інтер’єр споруди не мав фрескового розпису, але був вкритий тонким шаром побіленого тиньку. Підлога споруди у підкупольному просторі, ймовірно, мала дощате покриття, яке не зберіглося, а у вівтарній частині – цегляне мощення.

Реконструюючи зовнішній вигляд цієї споруди, зазначимо абсолютну унікальність її конструкції для східноєвропейської середньовічної архітектури.

Мал. 5. Гіпотетична реконструкція зовнішнього вигляду будівлі кінця ХІІ ст.

 

Округлі масивні стовпи, на які спиралися арки, безумовно, є запозиченням від романських старожитностей Центральної Європи. Але й там конструкції культових будівель з відкритим назовні підкупольним простором та прилеглим до нього зі сходу вівтарем практично невідомі. Найближчими архітектурними аналогіями є так звані ківорії, зокрема, восьмиколонна водосвятна каплиця Боголюбівського палацу, збудованого західноєвропейськими майстрами у 1160-х рр. (Мал. 6: А), або чотиристовпний меморій над гробницею св. мучеників Бориса та Гліба у Вишгороді, зображений на одній з мініатюр XV ст. (Мал. 6: С). Певну схожість конструкція розкопаної споруди має також з надбрамною церквою ХІІ–ХІІІ ст., дослідженою на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві (Мал. 6: В). На відміну від останньої, розміщеної на двох пілонах, «софійська» була вдвічі меншою, не мала другого поверху та проїзду, ізольованого обабіч суцільними муруваннями. Тож питання щодо призначення будівлі, розкопаної біля Софійського собору, лишається відкритим.

Мал. 6. Деякі приклади схожих будівель: А – графічна реконструкція водосвятної каплиці другої половини ХІІ ст. у Боголюбівському палаці (за М. Вороніним); В – план розкопаних залишків брами з надбрамною церквою ХІІ-ХІІІ ст. в Михайлівському Золотоверхому монастирі (за Г. Івакіним); С – меморіальна каплиця ХІ ст. над гробницею св. мучеників Бориса і Гліба у Вишгороді (за мініатюрою XV ст.).

 

Що ж стосується датування дослідженої споруди кінцем ХІІ ст., то воно ґрунтується на розмірах і асортименті плінф, наборі знаків-клейм на торцях кожної десятої цеглини, а також на особливостях облаштування фундаментів, притаманних східноєвропейським монументальним пам’яткам другої половини ХІІ – початку ХІІІ ст., відомим у Гродно, Смоленську, Новгороді, Чернігові та Новгород-Сіверському. До речі, майже усі аналогії вказують, що до будівництва споруди, дослідженої в садибі Софії Київської, були залучені майстри так званої полоцької архітектурної артілі.

Такими є основні підсумки археологічних досліджень цієї пам’ятки. Та чи є у нас можливість дізнатися додаткові подробиці стосовно її будівництва? Як вже зазначалося, на торцях багатьох плінф, знайдених у шарі руйнування дослідженої споруди, зафіксовано знаки–клейма з різноманітними зображеннями – всього 12 різновидів (Мал. 7: А). Особливу увагу привертають два з них. Зокрема, одне з клейм має зображення князівського знаку у вигляді прямокутного двозуба з відігнутими назовні зубцями та розгалуженим на зразок ластівчиного хвоста нижнім відрогом (Мал. 7: В). За аналогіями, які свого часу навів дослідник князівських знаків Олександр Молчанов, цей двозуб мав би належати комусь з нащадків київського князя Ростислава Мстиславича (+1168 р.). На нашу думку, ними могли бути Рюрик або Давид Ростиславичи, для яких у молчанівській таблиці не знайшлося відповідних знаків (Мал. 7: C).

Інше клеймо зберегло дві рельєфні літери «ДЪ», що, вірогідно, є варіантом скороченого запису імені Давид (Мал. 7: D). У літописах це ім’я здебільшого наводилося у вигляді «ДВДЪ», але відомі й окремі випадки його скорочення до «ДЪ». То чи не з Давидом Ростиславичем пов’язана поява в садибі Софії Київської вивченої нами споруди, і за яких обставин це могло статися?

Мал. 7. Знаки-клейма на плінфі з шару руйнування споруди кінця ХІІ ст.: А – основні різновиди знаків–клейм; B – фото з промальовкою зображення двозуба на клеймі; C – фрагмент таблиці князівських родових знаків з двозубами Ростислава Мстиславича та його нащадків (за О. Молчановим); D – фото з промальовкою зображень літер на клеймі.

 

Від 1180 р. і аж до самої своєї смерті у 1197 р. Давид Ростиславич князював у Смоленську. Між іншим, будівельники з полоцької артілі на той час підпорядковувалися саме смоленському правителю. В цій якості князь Давид лише одного разу відвідав Київ, і відбулося це у 1195 р. на запрошення його брата – київського князя Рюрика Ростиславича. Метою візиту було укладання міжкнязівської мирної угоди на зразок «братнього миру», ініційованого за сто років перед тим великим князем Володимиром Мономахом. Відомо, що Давид приїхав до Києва «у середу русального тижня» 17 травня та зупинився в князівській резиденції у Вишгороді. Відтоді, як можна судити з літописного тексту, він мав тиждень перемовин та церемоніальних дій, кожна з яких завершувалася святковою вечерею, при цьому, три з них ініціював київський князь, його родина і заможні кияни, а чотири – на честь Рюрика та його нащадків, православного духівництва, військової дружини та київської громади – влаштував Давид. Літописець, який присвятив цьому візиту окрему оповідь у понад 300 слів, настільки захопився описами зазначених пирувань, що ледь не випустив з поля зору ту міжкнязівську угоду, заради якої все відбувалося, лише в останньому реченні позначивши: «і з братом своїм Рюриком докончав він усі переговори про Руську землю і про браття своє, про Володимирове плем’я, і пішов Давид у свій Смоленськ». Тож не дивно, що літописець міг «прогавити» й інші важливі події, які супроводжували зазначений візит. Ознаки роботи полоцьких майстрів та наявність клейм на плінфах засвідчують, що споруда в садибі Софійського собору ймовірно була заснована за участі Давида Ростиславича, і це могло статися лише під час його відвідин Києва. Втім не варто виключати й можливість причетності до цього будівництва відомого київського архітектора Петра Милоніга, який на той час був придворним будівничим князя Рюрика. Припускаємо, що обидва брати – Давид та Рюрик – взяли участь у започаткуванні зазначеної будівлі, маючи на меті створити меморіальну каплицю на честь укладеного ними миру.

Цікаво, що згідно літописного тексту четверта із занотованих святкових вечерь відбулася за участі київського духівництва. І, схоже, це не випадково, адже на четвертий день князівського візиту, а саме на неділю 21 травня у 1195 р., припала Трійця – свято Сходження Святого Духу. За церковними традиціями день великого православного свята вважався найліпшим для заснування нового храму або каплиці. Оскільки вівтар споруди, який мав орієнтуватися на точку сходу сонця в день її заснування, був спрямований за азимутом 38-40°, за методикою, впровадженою істориком архітектури Павлом Рапопортом, нескладно вирахувати, що монументальну споруду в садибі Софії Київської було закладено в другій половині травня.

Як бачимо, історичні та археологічні данні стосовно обставин будівництва цієї пам’ятки цілком кореспондуються між собою. Тож маємо підстави вважати, що розкопані у 2019–2020 рр. залишки монументальної будівлі біля головного входу до Софійського собору можуть належати меморіальній каплиці, збудованій на честь мирної угоди, укладеної між київським та смоленським князями Рюриком та Давидом Ростиславичами. Ймовірно, каплицю було засновано за участю обох князів 21 травня 1095 р., а її будівництво здійснювали переважно майстри полоцької архітектурної школи.

Таким чином, якщо наша гіпотеза справедлива, зазначена споруда є унікальною не лише за своїми архітектурними особливостями, але й за історичним контекстом її будівництва, – вона є чи не єдиною в Східній Європі середньовічною пам’яткою, зведеною на честь миру, який князі уклали не за результатами своїх військових перемог, а саме маючи на меті запобігти міжусобицям та сприяти колективній безпеці дружніх держав у протистоянні зовнішнім ворогам.

Відвідати цей своєрідний «Вівтар Миру» нині мають можливість усі кияни та гості міста, оскільки після завершення досліджень розкопані залишки були законсервовані та відтрасовані на поверхні .

Мал. 8. Сучасний вигляд місця розташування будівлі кінця ХІІ ст.

 

Текст та ілюстрації підготував старший науковий співробітник, кандидат історичних наук Тимур Бобровський.

 

 

Література

Бобровський Т., Савицький В., Стріхар М. Археологічні дослідження у садибі Софійського собору // Археологічні дослідження в Україні 2019 р. Київ, 2020. С. 73-76.

Бобровський Т., Ганшин О., Гайдук В., Савицький В., Стріхар М. Дослідження у садибі Софійського собору // Археологічні дослідження в Україні 2020 р. Київ, 2022. С. 74-76.

Воронин Н.Н. Зодчество Северо-Восточной Руси XII – XV вв. – Т. І. – Москва, 1961.

Ивакин Г.Ю., Козюба В.К. Ворота с надвратной церковью конца ХІІ в. в Киеве (по исследованиям 1998-1999 гг.) // Труды Государственного Эрмитажа. – Санкт-Петербург, 2009. – Т. XLVI. – С. 85-100.

Літопис Руський (пер. Л.Є. Махновця). – К., 1989.

Молчанов А.А. Об атрибуции лично-родовых знаков князей Рюриковичей Х – ХІІІ вв. // Вспомогательные исторические дисциплины. – Т. 16. – Ленинград, 1985.

Раппопорт П.А. Строительное производство Древней Руси (Х – ХІІІ вв.). – Санкт-Петербург, 1994.