Тихвинська та Дубовицька ікони Божої Матері

Традиція шанування чудотворних ікон в Київській Русі бере свій початок із запровадженням наприкінці Х ст. на її теренах християнства. Софія Київська, яка була заснована на початку ХІ ст., впродовж багатьох століть приваблювала до себе богомольців з різних куточків землі своєю величчю та красою. Цікавість вірян привертали і чудотворні ікони та їхні списки, якими славилася та постійно поповнювалася Софійська святиня. Серед найбільш відомих чудотворних ікон вирізнялися ікона Миколи Мокрого, Куп’ятицька та Любецька ікони Божої Матері. Джерела фіксують цілу низку і інших чудотворних ікон, які вшановувалися у Софії Київській, поміж яких була Тихвинська ікона Божої Матері, вірніше її список, та копія Дубовицької ікони Божої Матері. Зазначимо, що копія чудотворної ікони нерідко володіла тією ж чудотворною силою, що й її оригінал. Однак активне шанування списків чудотворних ікон розпочиналося тільки після їхньої самостійної прослави як святині.  

У XIX ст. в Російській імперії часто передавали до храмів сімейні реліквії – ікони, що кілька поколінь приватно вшановувалися мирянами. Такі акти були зафіксовані і в Софійському соборі. В 1804 р. подружжя Воронцових подарувало до Святої Софії копію Тихвинської ікони Богоматері.

Перекази розповідають, що Тихвинська ікона першопочатково була у Константинополі, куди вона була привезена в V ст. імператрицею Євдокією із Єрусалима. Відомо, що для ікони був побудований спеціальний храм. Святий образ був досить значних розмірів, лик темний, майже чорний. Прикментно, що одна із рук Богородиці відрізнялася надзвичайною теплотою, що відзначалося богомольцями при прикладанні до святого образу вустами.

  Перекази також повідомляють, що за 70 років до падіння Константинополя ікона явилася людям в 1383 році на березі річки Тихвінці, яка протікає біля селища Тихвіна, розташованого поблизу Великого Новгорода. Традиційно перед Тихвинською іконою батьки молилися за здоров’я своїх дітей. Очевидно, причиною передачі списку Тихвинської ікони до київського кафедрального собору було засвідчення чудотворної сили ікони, що була в сім’ї Воронцових. Ікону було поставлено в іконостас Андріївського приділу на південних хорах, що був спеціально поновлений Воронцовими. У середовищі вірян ікона практично одразу почала вшановуватися як чудотворна.

В якості дару родової святині опинилася в Софії Київській і копія чудотворної Дубовицької ікони. Оригінал святині прославився у XVI ст. в м. Дубовичі на Чернігівщині. За легендою, ікона впала з військового обозу на р. Рета поблизу Дубовичів і була знайдена місцевим пастухом. На місці явлення ікони збудували спершу каплицю, а потім і храм. Святиню було знайдено на десятий тиждень після Великодня. У цей день традиційно і відзначалося її свято. У джерелах фіксується, що список Дубовицької ікони був подарований до Софії поміщицею Н.А. Львовою. Очевидно, йдеться про родичку Варвари Андріївни Львової – щедрої благодійниці Києво-Софійського монастиря 1870-х рр. Ікона перебувала в окремому кіоті, в срібному позолоченому окладі. Дубовицька ікона в Софії практично одразу стала шанованою. У другій половині XIX ст. біля неї на прохання молільників відправлялися спеціальні молебні. Згадували про святиню і путівники для богомольців початку XX ст.

Таким чином, окрім добре знаних чудотворних образів в Софії Київській шанувалися й інші зображення. Чудотворними у XIX ст. вважались і мозаїки собору, а передусім – зображення Богоматері Оранти. Паломницькі путівники повідомляли, що киянки молилися перед мозаїкою з проханням вдалих пологів, за що навіть відправлялися спеціальні акафісти. Саме лик Богоматері-Оранти сприймався в якості символу Софії, його дарували прочанам та іменитим гостям. Таким символом Софійська Оранта залишається і по сьогодні.

Підготувала провідний науковий співробітник заповідника,

к.і.н. Інна Чигирик

Рис. 4 Богоматір Оранта

За матеріалами Н. Сінкевич «Реліквії та чудотворні ікони Софії Київської». – К.,2011 р. і Е. Поселянин «Богоматерь: Полное иллюстрированное описание её земной жизни и посвящённых её имени чудотворных икон». – К., 1994 р.