Службові пріоритети в діяльності настоятелів Києво-Софійського собору середини ХІХ – початку ХХ ст.

Середина – друга половина ХІХ ст. стала епохою всеохопних реформ в Російській імперії.  Одним з наслідків реформувань в державному управлінні, церкві, в світських і духовних навчальних закладах після настоятельства о. Георгія Крамарева (1868 р.) суттєво змінився контингент настоятелів Софійського собору, які отримали свої посади завдяки виконанню певної служби по духовному відомству. О. Георгій виявився останнім з настоятелів Софійського собору у Києві, який був викладачем Київської Духовної Академії. Аналіз біографій показує, що кожен з настоятелів Софійського собору, призначений від 1868 р., мав певну специфіку свого службового послуху. І серед маси обов’язків виокремлюються найтриваліші у часовому аспекті і характерні для всіх настоятелів, починаючи від о. П. Лебединцева до останнього у дореволюційний період – о. М. Златоверховнікова. Аналіз служб по духовному відомству, які виконували настоятелі і священники Софійського собору в другій половині ХІХ ст., дозволяє поділити служби на два види: одна з яких вважалася єпархіальною, інша  була державною, але за умови, якщо настоятель чи священник служив у духовному відомстві й не був рукопокладений, а отже не перейшов у повне підпорядкування церковних властей. Проте, незважаючи на це, деякі служби, які виконував настоятель чи священник, навіть перебуваючи у сані, також вважалися державними. Такою службою стало законовчительство в світських навчальних закладах[1]. Аналіз біографій настоятелів Софійського собору від середини ХІХ ст., починаючи від о. Петра Лебединцева і завершуючи о. Михайлом Златоверхніковим, показує, що  серед низки обов’язків по духовному відомству,  вони обов’язково певний час були викладачами Закону Божого в світських училищах та гімназіях. Чим була зумовлена різка зміна в службових пріоритетах білого духовенства другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст.

Подальший розвиток суспільства,  спричинений здобутками науки й техніки, поширенням інтелектуальної діяльності серед населення, появою нових форм та сфер суспільної діяльності,  сприяв його поступовій секуляризації. Процес секуляризації характеризувався поступовою зміною менталітету, світогляду більшості населення, для якого однією з головних рис став відхід від мислення, базованого на релігійному світосприйнятті. Натомість формувався тип світогляду, характерний для сучасного суспільства, що ґрунтується на раціоналістичних основах. Цей процес охопив майже всі сфери життєдіяльності людини, поступово зменшуючи роль Церкви; його інтенсифікація в Російській імперії припала на другу половину ХІХ ст. Серед сукупності цих викликів як державі, так і Церкві  (бо Церква була однією з опор російського самодержавства на той час) актуальними стали поява нових або активізація вже існуючих на той час інтелектуальних течій релігійного, соціально-економічного, політичного напрямків. Деякі з них пропагували атеїзм або піддавали сумніву правильність віровчення Православної Церкви і таким чином підривали її авторитет, критично ставилися до тогочасного державного, суспільного устрою (також і до Церкви як однієї з опор самодержавства) й пропонували альтернативні моделі й способи його зміни. Ці ідеї, зі зростанням освіченості населення, почали охоплювати та здобувати все більше прихильників. Окрім цього, додалися революційні потрясіння в Європі кінця 40-х рр. ХІХ ст., які змінили політичні устої багатьох держав і неабияк схвилювали правлячий режим Російської імперії щодо потенційної загрози його пануванню. Як наслідок – ці процеси мали відчутний вплив на зміну пріоритетів церковної політики, яка визначалася в значній мірі державою, що далося взнаки на початку 50-х рр. ХІХ ст.

З-поміж пріоритетів цієї політики стала боротьба зі «шкідливими ідеями».

Насамперед з ними намагалися боротися вихованням, просвітою підростаючих поколінь у дусі  вірності Православній Церкві та престолу. До цієї боротьби Микола І залучив духовенство Російської Православної Церкви. Основний наголос робився на актуалізації викладання Закону Божого в світських навчальних закладах, кількість яких суттєво зросла до 1840-х –1850-х рр. Закон Божий, за словами одного з дореволюційних російських істориків, став «головним знаряддям політичного виховання молоді». І як наслідок, на законовчительство надсилалися інтелектуально розвинуті особи, одні з найкращих випускників вищих духовних навчальних закладів Російської імперії,  до яких належали і настоятелі Софійського собору у Києві. Як бачимо, в діяльності Російської Православної Церкви одним з пріоритетів стала підготовка законовчителів, яких  гідно винагороджувати за їхню працю. Однією з найвищих відзнак стало надання настоятельства в  Києво-Софійському соборі.

Підготував провідний науковий співробітник заповідника, 

к.і.н. О. Костючок

Підпис під фото № 1: Отець Петро Лебединцев. Настоятель Софійського собору у Києві (1868–1896)

Підпис під фото № 2: Отець Михаїл Златоверховніков. Останній настоятель Софійського собору у Києві у дореволюційний період (1908–1919)

[1] Див. також: 41472. – ноября 19. Высочайше утвержденный Устав гимназий и прогимназий ведомства Министерства Народного просвещения // ПСЗРИ. – т. 39 (1864): Часть 2. – С.  177–179; 49860. – Июля 30. Высочайше утвержденный Устав Гимназий и Прогимназий ведомства Министерства Народного Просвещения// ПСЗРИ. – т. 46, 1871 р. С. 97–98.