Питання охорони Софії Київської та інших пам’яток України в працях Олекси Повстенка періоду еміграції

В історії Національного заповідника “Софія Київська” одне з ключових місць по праву належить Олексі Повстенку (1902–1973) – видатному українському архітекторові, мистецтвознавцю, дійсному члену Української Вільної Академії Наук та Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. Йому довелося очолити Софійський музей у драматичний і трагічний період для України – в роки Другої світової війни і за деякими звістками саме він врятував Софію Київську від знищення совєтськими окупантами. Л. Форостівський у своїй праці “Київ під ворожими окупаціями” писав: “Собор св. Софії більшовики теж плянували знищити. Вже майже перед втечею з Києва на територію городка, де міститься Собор, заїхала автомашина з вибуховими речовинами для мінування. Врятування нашої національної святині маємо завдячувати героїчній відвазі п. О. Повстенка, який не допустив цього злочину, переконавши «патріота» у військовій шинелі (що мав мінувати Собор) машину з вибуховими речовинами повернути назад”.

Окрім того, у червні 1942 р. О. Повстенко склав план охоронних досліджень пам’яток середньовічної України, зокрема церков Остра, Канева, Чернігова та інших українських міст. Не до кінця з’ясованою залишається й роль О. Повстенка у врятуванні ікони Миколи Мокрого та останків князя Ярослава.

З реокупацією України червоною армією, О. Повстенко був змушений виїхати в еміграцію, де проявив себе як талановитий архітектор та історик української архітектури та культури загалом. 1954 р. у видавництві УВАН у Нью-Йорку вийшла головна праця О. Повстенка “Катедра св. Софії у Києві”. Це була перша опублікована монографія, присвячена Софії Київській. Книга була видана двома мовами – українською та англійською, тому стала знаковою подією як в українських, так і в англомовних наукових колах, про що свідчать численні рецензії на неї, вміщені у Західних наукових часописах.

Не пройшла поза увагою дослідника й доля українських пам’яток в окупованій червоною Москвою Україні. Так, у Нью-Йорку на конференції УВАН в 1950 р. дослідник виступив з доповіддю “Архітектура старого Києва”, а 1968 р. – взяв участь в урочистій конференції НТШ, де виголосив доповідь “930‑ліття катедрального храму Київської св. Софії і доля архітектурних пам’яток великокняжої доби України”. У своїх працях О. Повстенко порушує питання руйнування та знищення пам’яток в окупованій російськими комуністами Україні. Вже в огляді совєтських публікацій, присвячених ювілею Софії Київської, що відзначався 1967 р., О. Повстенко закидає совєтському уряду руйнування пам’яток церковної архітектури й наголошує, що поодинокі зруйновані псковські чи московські пам’ятки, включно із Сухаревською вежею XVII ст. і храмом Христа Спасителя XIX ст., в жодній мірі не еквівалентні для зруйнованих національних скарбів архітектури України як Михайлівський монастир, Успенська катедра Києво-Печерської лаври і безліч інших святинь.

Не оминув О. Повстенко своєю увагою й жалюгідний стан уцілілих пам’яток архітектури. У такому стані перебував відреставрований М. Холостенком Борисо-Глібський собор у Чернігові, у “надзвичайно занедбаному стані” була й чернігівська Іллінська церква XII–XIII ст., в якій на той час “було завалено вхід до печер, вибито вікна, виламано двері, в самому храмі поселилися голуби, а хлопчаки уподобали собі вже давно шанделір (т. зв. панікадило) і користуються ним, як гойдалкою”. Незадовільним був стан і катедри св. Спаса-Преображення XI ст., “а Єлецький монастир з його славнозвісною Успенською катедрою XII століття в 1939–41 рр. був місцем вишколу собак прикордонних частин НКВД”.

Закидає О. Повстенко совєтським науковцям і пряме спотворення при поданні матеріалу, коли, наприклад, присвята київської катедри Софії – Премудрості Божій, як другій іпостасі Ісуса Христа, підмінювалась на мітичну Софію – богиню мудрості, чи підміну терміна “давньоукраїнський” на “давньоруський”, що ще й донині поширено навіть в українській медієвістиці.

Згадує дослідник і про долю Десятинної церкви, збудованої рівноапостольним князем Володимиром наприкінці Х ст. Спершу автентичні залишки Володимирової фундації були розібрані в першій половині XIX ст. задля побудови на її фундаментах нової Десятинної церкви за проєктом російського архітектора В. Стасова. Та церква, за висловом О. Повстенка, вийшла “важка і незграбна”, “з присадистими московськими банями та цибулястими, як на Московщині, главами”. У свою чергу Стасівська церква була зруйнована російськими більшовиками в 1934 р., після чого упродовж 1939–1940 рр. на її місці були проведені археологічні дослідження. На переконання О. Повстенка, над цими залишками мав би постати національний музей, в якому мали б залишитися “недоторканими усі поховання і усі попередні й сьогочасні знахідки.

Так би мав зробити і зробив би, – продовжує дослідник, – кожен культурний народ, коли б він мав волю до цих заходів. Та не так зробив жорстокий окупант, зовсім байдужий до тисячолітньої християнської культури підвладного йому народу. Усі ці дорогоцінні рештки першої церкви – усипальниці першої ж християнки-володарки України-Руси, св. княгині Ольги та хрестителя нашого народу, св. князя Володимира засипано й зрівняно з землею, щоб утворити площу перед спорудженими на місці первісного Київського Акрополя сьогочасного звичайного будинку радянської школи”.

Таким чином, навіть виїхавши на еміграцію О. Повстенко продовжував працювати у галузі української культури, пильно стежачи за станом збереження пам’яток культурної спадщини в Україні. Своїми працями українська еміграція, зокрема О. Повстенко, з одного боку, знайомили світову спільноту з історією та культурою України, показували її велич та самобутність, з другого ж, наголошували, що Україна перебуває під совєтською окупацією, яскравим прикладом чого й було цілеспрямоване нищення української культури, українських пам’яток, репресії проти інакомислячих. Не лише в публікаціях, і в приватних бесідах О. Повстенко розповідав американським колегам-архітекторам про “перлини нашого національного мистецтва, по-варварськи зруйновані московськими окупантами”, демонструючи колегам світлини втрачених пам’яток.

Відверта нищівна критика руїнницької політики Москви в окупованій Україні, поширення цієї інформації радіостанціями “Свобода”, “Голос Америки” та іншими як на Американському континенті, так і в Європі та Австралії, змушували совєтське керівництво вживати заходів зі збереження української культурної спадщини. Й попри те, що метою Кремля була нейтралізації антирадянської пропаганди з боку української еміграції, ці заходи таки сприяли збереженню українського національного надбання та культури загалом.

Підготував Дмитро Гордієнко 

Джерело: Гордієнко Д. Питання охорони пам’яток в Україні в умовах повоєнної окупації у працях Олекси Повстенка // Карнабідівські читання: зб. наук. пр. / Нац. архітектур.-іст. заповідник “Чернігів стародавній”, Центр пам’яткознавства Нац. акад. наук України і Укр. т‑ва охорони пам’яток історії та культури; [редкол.: Ю. О. Соболь (голова) та ін.]. – Чернігів: Десна Поліграф, 2019. – Вип. 4. – С. 93–104.