А д р е с а т и к о р е с п о н д е н ц і й к и ї в с ь к и х м и т р о п о л и т і в ХІ – ХІІІ с т о л і т ь

Як відомо, митрополити Русі в ХІ–ХІІІ ст. підпорядковувалися константинопольському патріарху, а їх резиденція знаходилася в Києві. Оскільки Софійський собор на той час виконував роль кафедрального храму, вважається, що митрополичий палац також знаходився десь поруч – у межах сучасного Національного заповідника «Софія Київська».

До комплексу споруд резиденції церковних ієрархів Русі серед іншого, мали входити приміщення, організовані на зразок своєрідного поштового відділення: там засвідчувалися печатками вихідні листи та розпорядження, а також зберігався архів отриманої кореспонденції. На жаль, дотепер не збереглося ані зазначених палацових споруд київського митрополита, ані пов’язаного із ним архіву. Втім, під час археологічних досліджень подекуди відшукуються печатки, якими були скріплені стародавні поштові відправлення, і саме за цими знахідками можна встановити не лише географічні межі території, охопленої листуванням церковних владик Русі, але іноді навіть визначити конкретних адресатів митрополичої кореспонденції.

Підвісні печатки, про які йтиметься у цьому нарисі, являють собою невеличкі свинцеві диски діаметром 1,5 – 3 см  з відтиснутими на них з обох боків зображеннями святих і так званими легендами – багаторядковими написами з інформацією про власників. Ці диски були оснащені наскрізними отворами для шнурків, прокладеними вздовж корпусів печаток: при запечатуванні кореспонденції крізь отвір заготовки протягався шнур, після чого її стискали спеціальними розігрітими кліщами, які залишали на свинцевій поверхні відбитки у вигляді різноманітних зображень або написів.*

Нині відомо понад півсотні екземплярів печаток, які фахівцями ототожнюються з чотирнадцятьма київськими митрополитами ХІ–ХІІІ ст., а саме з Феопемптом (30–40-ві рр. ХІ ст.), Єфремом (50–60-ті рр. ХІ ст.), Георгієм (60–70-ті рр. ХІ ст.), Іоаном ІІ (70–80-ті рр. ХІ ст.), Іоаном ІІІ (1090–91 рр.), Миколаєм (1093–1104 рр.), Никифором І (1104–21 рр.), Никитою (1122–26 рр.), Михаїлом ІІ (1130–45 рр.), Костянтином І (1156–59 рр.), Іоаном ІV (1164–66 рр.), Костянтином ІІ (1167–70 рр.), Никифором ІІ (1182–98 рр.) та Кирилом ІІ (1224–33 рр.). У грекомовних та кириличних легендах цих печаток їх власників названо митрополитами Русі (або “Рóсії” за грецькою транскрипцією), а на лицьовому боці можна бачити різні за іконографією зображення Богоматері (Оранти, Одигітрії, Нікопеї, Знамення) або інших святих – Архангела Михаїла, Іоана Предтечі, Георгія (Ілюстрації 1 – 13).

Лише четверта частина від нині відомих печаток київських митрополитів ХІ–ХІІІ ст. була знайдена під час археологічних розкопок; усі інші є переважно незадокументованими предметами, здобутими скарбошукачами, що унеможливлює встановлення конкретного місця знахідки для більшості з них. Втім, наявна інформація стосовно географічного поширення навіть частини печаток дозволяє стверджувати, що в ХІ ст. адресати листування київських митрополитів перебували у самому Києві, на території сучасних Київщини, Житомирщини, Черніговщини, Сумщини, в північноруському Білоозері (сучасна територія російської Вологодщини) та у візантійському Константинополі (сучасне м. Стамбул в Туреччині). В ХІІ та першій половині ХІІІ ст. до ареалу поширення митрополичої кореспонденції додалися румунська Галатія, кримський Херсонес, а також давньоруський Новгород на півночі, Канівське порубіжжя на півдні та території Галицько-Волинського і Турівського князівств на заході.**

На жаль, конкретизувати, кому саме адресувалися митрополичі листи у зазначених географічних пунктах та місцевостях, практично неможливо. Але цікаву інформацію стосовно адресатів листування київських митрополитів ХІ–ХІІІ ст. можна отримати, вивчаючи печатки, знайдені в межах садиби київського Софійського собору, тобто там, де, власне, розташовувалася митрополича резиденція. Донедавна було відомо лише шість свинцевих печаток, знайдених на цій території у різні роки під час археологічних розкопок (Ілюстрації 14 – 19). Завдяки новітнім дослідженням 2018–20 рр. ця колекція поповнилася ще чотирма екземплярами (Ілюстрації 20 – 23) і зараз складається з дев’яти різних моливдовулів та однієї свинцевої заготовки для виготовлення печатки.***

Лише дві знахідки з цього загалу походять зі стародавніх культурних нашарувань, зокрема: заготовка середньовічної печатки, знайдена у 2018 р. в культурному шарі XIV–XV ст. за 25 м на північний захід від собору (Ілюстрація 21), та печатка із двобічною легендою з грекомовним текстом, в якому згадується візантійський чиновник («ойкістик, а тепер вестіарій») на ім’я Василій, знайдена у 2019 р. в нашаруваннях кінця ХІ – початку ХІІ ст. за 20 м на захід від собору (Ілюстрація 22).

Усі інші «софійські» печатки були знайдені у перевідкладеному стані, тобто у пізніших нашаруваннях XVII–XVIII ст., а саме: печатка кінця ХІ – початку ХІІ ст. із двобічними зображеннями (Богоматері Знамення та св. Димитрія), знайдена у 1925 р. за 35 м на північний захід від собору (Ілюстрація 14);  печатка із зображенням Богоматері з Немовлям на троні та легендою з ім’ям константинопольського патріарха Євстратія Гариди (1081–84 рр.), знайдена у 1935 р. у північно-західній вежі Софійського собору (Ілюстрація 15); печатка другої половини ХІ – першої половини ХІІ ст. із двобічними зображеннями (Богоматері Знамення та шестираменного хреста), знайдена у 1935 р. там само, де і попередня (Ілюстрація 16); печатка із зображенням Богоматері Знамення та легендою, що вказує на сестру візантійського імператора Олексія І Комніна Марію (80-ті рр. ХІ – 30-ті рр. ХІІ ст.), знайдена у 1946 р. за 30 м на північ від собору (Ілюстрація 17); печатка кінця ХІ ст. із зображенням Богоматері Знамення та легендою з ім’ям Іосиф, знайдена тоді ж за 20 м на північ від собору (Ілюстрація 18); печатка із зображенням св. Георгія та легендою з ім’ям київського митрополита Георгія (1068–73 рр.), знайдена у 1978 р. за 30 м на північний захід від собору (Ілюстрація 19); печатка кінця ХІ – початку ХІІ ст. із двобічними зображеннями (св. Георгія та шестираменного хреста), знайдена у 2018 р. за 25 м на північний захід від собору (Ілюстрація 20), і, нарешті, печатка із зображенням Богоматері Знамення та легендою з ім’ям київського митрополита Іоана, знайдена у 2020 р. за 25 м на захід від собору (Ілюстрація 23). Остання печатка, грекомовний текст легенди якої перекладається як “Богородице, допоможи Іоану митрополиту Русі”, відома нині у кількох екземплярах та ототожнюється сучасними сфрагістами з особами київських митрополитів Іоана ІІ (70–80-ті рр. ХІ ст.) або Іоана ІІІ (1090–91 рр.).

Як бачимо, серед кореспондентів київської митрополії були  константинопольський патріарх, визначна візантійська матрона,  імператорський чиновник та інші дотепер невідомі державні або церковні діячі Візантії та Русі, яких ми можемо лише визначити за їх іменами (Дмитрій, Іосиф, Георгій). Зрозуміло, що від патріарха підпорядкована йому київська митрополія отримувала певні настанови і розпорядження, а інші особи могли бути вкладниками київської митрополичої кафедри, допомагаючи їй своїми пожертвами.

Важливо зазначити, що серед кореспонденції, яка зберігалася при київському кафедральному соборі, були також листи від самих митрополитів Русі, очевидно, написані під час їх мандрівок за межі Києва. Зокрема, поштове відправлення митрополита Георгія могло бути адресоване до київської митрополії близько середини 70-х рр. ХІ ст., коли владика довгий час перебував у Візантії, покинувши Русь на знак протесту проти князівської міжусобиці Ярославичів.

Між іншим, згаданий вже константинопольський патріарх Євстратій Гарида за короткий час свого служіння в якості ієрарха церкви не відзначився якимись видатними діяннями, тож був невдовзі відправлений у відставку за ініціативою імператора Олексія І Комніна. Натомість сестра того ж самого імператора Марія Комніна володіла надзвичайно почесним у Візантії титулом пангіперсебастіси (“вшанованої понад усіма”), якого вона набула завдяки своєму чоловіку Михаїлу Тароніту і який, навіть без вказівки власного імені, зазначала на особистих печатках аж до самої смерті.

Не менш цікавою, хоча й невідомою з письмових джерел особою був також вищезгаданий візантійський чиновник Василій. Ймовірно за часів імператора Олексія І Комніна внаслідок запровадженої у Візантії наприкінці ХІ ст. реформи державного бюрократичного апарату, цей чоловік був змушений змінити місце своєї служби, про що й повідомив у тексті легенди особистої печатки. Спеціалізуючись на обліку імператорських статків, Василій був, очевидно, переведений зі скасованого на той час “офісу” ойкістиків, що опікувався маєтностями правителя держави, до управління вестіаріїв, які обслуговували видатки з імператорської казни. Тож не виключено, що листування цього чиновника з київською митрополією стосувалося певних коштів на утримання церковного владики Русі, які у вигляді так званої “руги” могли надаватися візантійськими імператорами київським митрополитам.

Наостанок варто звернути увагу на те, що усі печатки, знайдені дотепер в садибі Софії Київської, датуються лише в межах кількох десятиліть на зламі ХІ–ХІІ століть. На означеній території досі не траплялося печаток першої половини – середини ХІ ст. або другої половини ХІІ – першої половини ХІІІ ст., а також пізніших часів, за виключенням вищезгаданої заготовки печатки XIV–XV ст.****

Крім того, нагадаємо, що практично усі виявлені дотепер на території Софії Київської давньоруські печатки були знайдені у пізніших нашаруваннях XVII–XVIII ст. Що це може означати? Здається, є лише одна логічна відповідь на це питання. –

Після остаточного занепаду київської митрополії у XV ст. софійська резиденція церковного владики, ймовірно, була покинута та поступово руйнувалася. Не виключено навіть, що вона загинула від однієї з історичних пожеж, наприклад, під час пограбування Києва військами кримського хана Менглі-Герая у 1482 р. Надалі відбувалася так звана археологізація комплексу споруд колишньої резиденції: їх руїни поступово нівелювалися, а заглиблені у землю частини заповнювалися сміттям, серед якого мали опинитися й залишки митрополичого архіву. При цьому пергаментні сувої поступово зотлівали у грунті, лишаючи по собі самі лише свинцеві печатки, що колись були прикріплені до них.

Ймовірно, близько XVII ст. під час реконструкцій у садибі Софії Київської якісь земляні роботи частково зачепили місце розташування колишнього митрополичого архіву, виявивши у грунті скупчення печаток, які стали своєрідними сувенірами для братії відновленого на той час Софійського монастиря. Але надалі ті «сувеніри» здебільшого знову були загублені по різних куточках монастирської садиби: під час археологічних розкопок їх знаходили переважно під підлогою ХІХ ст. у Софійському соборі та в місцях розташування братських келій ΧVΙΙ ст. Те, що у ранньомодерний час було віднайдено лише печатки другої половини ХІ – першої половини ХІІ ст., може свідчити, що у самому стародавньому архіві кореспонденція була посортована за хронологічним принципом (і надалі за тим самим принципом археологізувалася). При цьому, випадкове розриття XVII ст., вірогідно, торкнулося лише невеличкої частини стародавньої архівної збірки, більшість якої (з печатками ранішого та пізнішого часів) лишилася нерозшуканою,  зберігаючись дотепер у товщі культурних нашарувань на території садиби Софії Київської.

Зрештою, це відкриває захоплюючу перспективу відкриття у майбутньому на території Національного заповідника “Софія Київська” залишків стародавньої митрополичої резиденції із збереженою в її підвалинах величезною колекцією печаток ХІ–ХV ст. Така знахідка, без сумніву, була би одним з найяскравіших відкриттів в історії вивчення давньоруських та візантійських старожитностей на теренах сучасної України.

  

Примітки:

* Найпоширенішими серед знахідок є саме свинцеві підвісні печатки, які називаються моливдовулами. Значно рідше зустрічаються печатки, виготовлені зі срібла (аргіровули) та золота (хрисовули).

** Безумовно, запропонований перелік є неповним. З письмових джерел відомо, що київські митрополити в ХІ–ХІІІ ст. досить активно брали участь у житті православної церкви, були авторами загальновідомих у Русі та навіть Візантії релігійних творів, зокрема, «Слова про закон та благодать» митрополита Іларіона (Русина), трактату «Змагання з латиною» митрополита Георгія, «Послання антипапі Клименту ІІІ» та «Правил церковних» митрополита Іоанна ІІ, настанов князям Володимиру Мономаху та Ярославу Святополчичу митрополита Никифора І, «Послання пресвітеру Фомі» митрополита Климента (Смолятича), «Промови про жертвоприношення» митрополита Костянтина І, «Пастирського послання до всіх вірян» митрополита Никифора ІІ, низки повчань митрополита Кирила ІІ тощо. Відомі також і тексти деяких грамот константинопольських патріархів, адресованих князям та церковним ієрархам Русі, як-от, «Послання царгородського патріарха Германа ІІ до митрополита київського Кирила ІІ» 1228 р. 

*** З території Національного зповідника «Софія Київська» походять ще  чотири свинцеві печатки ХІ–ХІІ ст., які не враховані в нашому нарисі. Вони належали (по одному екземпляру) удовиці князя Ізяслава Ярославича Олісаві, дружині князя Всеволода Ольговича Марії, митрополиту Георгію та боярину Ратибору. Ці печатки були знайдені у 1909–10 рр. під час розкопок залишків церкви ХІ ст., яку більшість дослідників визначає як літописний храм св. Ірини, збудований князем Ярославом Мудрим близько 1037 р. Оскільки ця церква знаходилася на певній відстані від Софійського собору та в ХІ–ХІІІ ст. обіймала окрему монастирську садибу, ми не маємо підстав, за виключенням митрополичої печатки, розглядати зазначені знахідки в контексті архіву митрополитів Київської Русі.

**** Знахідка заготовки печатки XIV–XV ст. свідчить про функціонування у Києві митрополичого “поштового відділення” навіть після монгольської навали, аж до занепаду резиденції церковного владики у XV ст.

Ілюстрації:

1 – 13. Промальовки основних різновидів підвісних печаток київських митрополитів ХІ–ХІІІ ст. (за В. Яніним та П. Гайдуковим).

14 – 23. Фото знахідок підвісних печаток ХІ–ХІІ ст. в садибі Софійського собору у м. Києві (за В. Булгаковою, В. Савицьким та Т. Бобровським).

 

Текст та ілюстративний матеріал підготував

старший науковий співробітник

Національного заповідника «Софія Київська»,

кандидат історичних наук

Тимур Бобровський