ЗАГАДКИ КИРИЛІВСЬКИХ  ПЕЧЕР

Досліджуючи некрополь однієї з найбільш таємничих київських обителей Кирилівської церкви звернемось до загадкових, практично не досліджених, кирилівських печер, що мали різноманітні функціональні призначення і в яких влаштовувались поховання. 

Ці печери було оспівано в давньоруському билинному епосі –  сказанні про Кирила Кожум’яку та Змія Горинича, який оселився в дорогожицьких печерах.  Ім’я змія – Горинич, вже акцентує його перебування у горі, у нашому випадку у печерах Кирилівських висот. Старовинна билина  надала  інформацію про існування кирилівських печер ще за часів раннього середньовіччя. 

Відомий археолог Вікентій Хвойка у 70-х роках ХІХ століття відкрив Києво-Кирилівську печерну стоянку первісної людини. У великій печері Хвойка знайшов залишки 60-ти мамонтів, а також кістки та зуби носорогів, печерних ведмедя та лева.

 М. Грушевський пише: «Особливо багаті й різнорідні останки тодішнього життя викриті в північній частині Києва (коло Кирилівської вулиці). Неолітична людина жила тут в печерах, викопаних в грубій верстві лесового грунту, довгих і вузьких (на один метр широкості). В одній печері, що її вдалося захопити невичищеною, знайшли останки їжі: маса річних черепашок, та риб’ячі й звірячі кістки: волові, кінські, свинячі, розбиті за для мозку (але кісток, порівняно з черепашками було не багато); тут же перепалене каміння від вогнища, камінні знаряддя й останки глиняної посуди, лихо, з руки виліпленої і слабо випаленої (печера коло Кирилівського монастиря)»[i].

Згадки про кирилівські печери знаходимо у Звіті  Київського губернського статистичного комітету. У розділі  «Описание Киево-Кирилловских заведений в историческом отношении» зазначається, що у 1866 році на південь від церкви,  навколо та всередині храму провели розкопки. Знайшли могили і каміння. Під правим кліросом на глибині 3 ½ аршина  було знайдено склеп, але в ньому нічого цінного. Шукали ж клади з церковним майном, захованим  під час Батиєвої навали [ii].

Побутували легенди про величезний скарб гетьмана Мазепи, схований десь поблизу Кирилівської церкви. Помічаючи дірки у чорноземі на крутих схилах,  шукачі скарбу розчищали закидані ями. Однак, звісток про знайдення  скарбу поки що не знайдено.

          Наприкінці ХІХ ст. печери намагався досліджувати професор  В. Антонович на предмет датування їх «доісторичними» часами. Дослідження проводив у яру з південного боку Кирилівського монастиря та виявив  близько 20 печер. На думку дослідника, цей комплекс становив найбільш численну, з відомих йому, печерних споруд на березі Дніпра [iii].

О. Совєтов – автор найґрунтовнішого дореволюційного дослідження про Кирилівську церкву – вважав, що печери мали військово-стратегічний  характер, оскільки в цій місцевості (на Дорогожичах) постійно відбувалися збройні сутички не лише між володарями Києва, а і претендентами на нього. Печери, на думку Совєтова, були вириті  для захисту війська від негоди. У тій же роботі семінариста О. Совєтова  читаємо:  “Від одного вченого дослідника стародавніх пам’яток міста Києва ми мали звістку, немовби з горища Кирилівської церкви у стіні центральної апсиди відкривається хід, який веде у заглиблення, де було знайдено поховання і дерев’яний хрест, який зберігається у музеї при імператорській Київській духовній Академії” (переклад автора) [iv].

У 1909 році Б. Стелецький, М. Дитріхс та професор В. Завитневич копали печеру в кургані за Кирилівським кладовищем, на південному боці пагорба, на якому стоїть Кирилівська церква. Печера в лесових ґрунтах, довжина понад 30 м, висота різна, ширина вузька, земля наносна. Склепіння міцні, у печері є віддушини, є ніші, зустрічались нерозбірливі написи. Печера розгалужена, мала сліди шукачів скарбів. Повністю не досліджена[v].

Ще у 30-х роках ХХ ст. фахівці зафіксували численні тріщини  та деформацію Кирилівської церкви, які пов’язали з обрушенням склепінь кирилівських печер і підземного ходу з північно-східного боку взгір’я, на якому споруджено пам’ятку.

У  1949-1952 рр. археологи  І. Самойловський та Г. Вінницька, В. Богусевич, М. Брайчевський, Л. Тітенко здійснювали нагляд відкритих порожнин. Порожнини являли собою печери, що були викопані людиною (стінки загладжені і мали сліди обробки,  в багатьох місцях деформовані і навіть завалені зовсім).  Висота -1.60 – 1.70 м, ширина 50-60 см.

П. Толочко, спираючись на записи та припущення І. Самойловського,  датував печери ІХ–Х ст., але не пов’язував їх із монастирем і вважав, що будівничі Кирилівської церкви не мали уявлення про підземні печери, інакше б «не поставили монументальну споруду над порожнинами в землі»[vi].  Одначе, не можна зголоситися з такою думкою. Аби давні будівничі не знали про наявність порожнин і почали будувати споруду, це б одразу вдалося взнаки. Поза сумнівом, знали, що є печери і врахували цей факт при проектуванні фундаменту храму – будівничі ретельно продумали розрахунки для фундаментів, а засновник храму войовничий князь Всеволод Ольгович продумав стратегічне використання цих печер з пристосуванням їх до споруди. Вже після зведення церкви і зростання монастирської обителі братія монастиря використовувала наявність порожнин для створення розлогої системи  підземних ходів, там ховали ченців.

На початку ХХ ст. Л. Зимін  – єдиний з авторів, який бачив і  описав кирилівські печери, проник усередину печер і розповів  про поховання, які були там розташовані. У його статті (газета „Киевлянин” 1909 р.) розповідається про те, що  на північ, у 45 кроках від храму, біля  каплиці знаходився лікарняний морг, поряд з яким виник провал, там і було знайдено вхід до печери. Служка церкви, якийсь Куліш, проник у прохід, просунувся  кроків 20, далі йти не наважився, тому що на шляху стояли схрещені балки, що підтримували загрозливий верх проходу. Куліш розповів Зиміну, що в 1889 р. проникав у цю печеру й бачив там гроби в нішах, які розташовані були не вдовж печерного ходу, як у Лаврі, а перпендикулярно до нього[vii].   Із цього можна зробити висновок, що печери були достатньо широкими й просторими. Куліш додав, що проникав він у підземний хід  років 20 тому. Враховуючи, що стаття Л. Зиміна вийшла у 1909 році, то спогади Куліша відносяться десь до 1889 року. Отже цей Куліш побував у печерах набагато раніше, ніж їх описували  археологи Самойловський та Вінницька у 1949 році. До того часу вони вже були зруйновані і тоді археологи змогли дослідити лише маленький відрізок цих, скоріше за все, у свій час просторих та розгалужених підземних ходів з печерами та похованнями.

Поява та рух тріщин в стінах пам’ятки у 1949 – 1954 рр. спонукали до проведення міцної забутовки камінням частини виявлених печер з метою укріплення як фундаментів, так і самого  храму,  що на сьогодні унеможливлює дослідження цього підземного ходу. 

Протягом 1989 – 1990 рр. у самій Кирилівській церкві та на її подвір’ї Спеціалізована дослідно-методична партія біолокаційних досліджень під керуванням начальника цієї партії В. Стеценка здійснювала екстрасенсорне вивчення різноманітних аномалій.   Біолокаційні роботи мали на меті пошук підземних ходів, динамічно активних зон, поховань та фундаментів прибудов, дзвіниці, монастирської огорожі.

 Спираючись на вищенаведені дослідження, а також враховуючи сприятливість київських лесових ґрунтів до утворення порожнин, особливо на схилах пагорбів, можна зробити висновок-припущення: дорогожицькі, а згодом кирилівські печери, мали природне походження й дуже різнобічне використання. Ці печери  спочатку використовували для житла  прадавні люди, потім військові, що  обороняли дорогожицький плацдарм, і, нарешті, ченці Кирилівського монастиря, які на взірець лаврським, використали ці печери, влаштувавши тут підземні ходи, печерні церкви, усипальниці, костниці…

Автор Ірина Марголіна

[i] Грушевський М. Історія України – Руси. Т. I: До початку ХІ віка. К., 1991. С. 34.

[ii]ДАКО. Ф. 804,  оп. 1, д. 602.

[iii] Антонович В.Б. Археологические находки и раскопки в Киеве и в Киевской губернии в течение 1876 г. // ЧИОНЛ. 1879. Кн. 1. С.244, 250-257.

[iv] Советов А. Киево-Кирилловская церковь: сочинение по церковной  археологии. К., 1914 // ІР НБУВ. Ф. 160, дис. 2303, арк. 14 зв., с. 308.

[v] Самойловський І.М., Археологічні спостереження, 1935/37, ІІІ.8, Висоти над Подолом, с.214//  Науковий архів Інституту археології НАН України. Ф. 12, № 361.

[vi] Толочко П.П. Таємниці київських підземель. К., 1968. С. 32.

[vii] Зимин Л. Кирилловская обитель // Киевлянин. 1909. № 238.