Софійський заповідник у роки нацистської окупації

Софійський заповідник у перші місяці «під німцями»

Сьогодні, у День перемоги над нацизмом, ми згадуємо про події, що наповнені сумом, розпачем, стражданнями й кров’ю мільйонів невинних людей, які зазнали лихоліть внаслідок амбіцій тогочасних тоталітарних режимів – ініціаторів Другої світової війни. Підписання пакту Молотова-Ріббентропа стало першим переділом частини Європейського континенту між гітлерівською Німеччиною та СРСР й санкціонувало розгортання бойових дій, які набули світових масштабів. На жаль, чи не найбільше постраждали у цій боротьбі українські землі, які, фактично, стали одним з її епіцентрів. На теренах нашої Батьківщини відбулися одні з найкровопролитніших боїв не лише у Другій світовій війні, але й загалом у світовій історії. Але, окрім лихоліття спричиненого бойовими діями,  на долю  населення українських земель припали тяжкі випробування, які були наслідком жорсткого нацистського окупаційного режиму. Звичайно, за таких екстремальних умов більшість населення насамперед намагалася вижити. Тому соціально-гуманітарна сфера людської діяльності, а сюди слід долучити і справу охорони й вивчення культурного надбання, були другорядними. Саме в цей час, поруч з бойовими діями, існувала реальна загроза фізичному існуванню багатьох пам’яток, які поступово за відсутності належного догляду та піклування могли руйнуватися і ці руйнування могли стати фатальними. Але незважаючи на жорсткі умови виживання в окупованому гітлерівцями Києві серед мешканців міста виявилися й такі особи, що готові були докласти всі зусилля аби зберегти його найцінніші реліквії. Серед цих реліквій чи не найбільшу вагу становили (й становлять на сьогодні) пам’ятки, які нині входять до складу Національного заповідника «Софія Київська».  Тому в ці дні варто згадати тих подвижників, які в тяжкі часи боролися за збереження пам’яток культури. 

Отже, 19 вересня 1941 р. німецькі війська вступили до Києва. Після вступу німецьких військ до Києва й запровадження військової адміністрації, скориставшись її байдужістю до справ самоорганізації населення Києва місцева інтелігенція і оунівці-мельниківці створили Київську міську управу (далі – КМУ). Ця установа володіла значними повноваженнями, що дають підстави вважати її автономною від німецької військової адміністрації. Але після запровадження німецької цивільної адміністрації, поступово ці повноваження були обмежені й КМУ перетворилася на її придаток, що сталося в листопаді–грудні 1941 р. Протягом грудня 1941 – лютого 1942 р. ті організатори КМУ, які мали за мету створення Української держави та не погоджувалися з гітлерівською політикою були розстріляні. Все ж діяльністю КМУ в перші місяці окупації було тісна пов’язана пам’яткоохоронна справа та питання функціонування й збереження пам’яток, які сьогодні входять до складу Національного заповідника «Софія Київська».

Керівні посади в Управі очолили представники місцевої інтелігенції. Одним з напрямків роботи КМУ стала охорона історичного надбання.

Усіма справами музеїв та заповідників на території підлеглій КМУ керував інспекторат охорони пам’яток культури та старовини відділу культури КМУ. У Києві частина заповідників, до складу яких входили пам’ятки теперішнього Національного заповідника «Софія Київська», станом на 6 жовтня 1941 р. частково відновили роботу. Поновлення цієї роботи стало, у значній мірі, результатом ініціативи співробітників закладів, що схвалила і підтримала КМУ. Робота музейних закладів до кінця грудня 1941 р. полягала у тому, щоб зберегти та консервувати фонди, проводити екскурсії, ймовірно, для німців. За тих часів заробітна плата керівників закладів спочатку становила по 700 крб., а згодом зросла до 910 крб. (в О. Александрова – від 500 крб. до 650 крб.), у охоронців – по 200 крб. на місяць. Прожити за ці кошти було нелегко. Так, на базарі буханка хліба коштувала 120–150 крб., стакан пшона – 15 крб., 1 літр молока – 30–40 крб.[11, с. 236] Тому, Київська міська управа (при сприянні німців) допомагала своїм службовцям та працівникам підлеглих установ – організовувалися їдальні, у яких відпускалися обіди за зниженими цінами у порівнянні з ринковими, видавалися наряди на заготівлю продуктів, організовувалися кооперативи. Хоча і після таких заходів становище музейних працівників було тяжким.

 Софійський заповідник у підпорядкуванні німецької окупаційної адміністрації

Німці поступово підпорядкували своєму контролю діяльність КМУ та всіх підлеглих їй установ. А на початку січня 1942 р. на базі довоєнного Софійського заповідника було утворено Архітектурно-історичний музей до складу якого увійшли такі пам’ятки: Софія Київська, Кирилівська церква, Лаврська надбрамна церква і дзвіниця, церква Спаса на Берестові. Директором музею став архітектор з підрадянської України – Олекса Повстенко. Музей підпорядкували київському генералкомісаріату. Аналіз документів показує, що в цілому стан забезпечення співробітників музею, порівняно з попередніми місяцями, покращився. Заслугою такого ставлення німців слід пов’язати з діяльністю Ольги Гейбель, науковця, яка працювала в музейних установах Києва ще у довоєнний період, а в часи окупації стала службовцем німецької окупаційної адміністрації. Загалом можна стверджувати, що ця особа, як і інші «місцеві люди», також зіграла позитивну роль у збереженні багатьох пам’яток культури. Бо без сумніву, що керівники німецьких окупаційних органів прислуховувалися до думки, консультувалися також зі своїми службовцями набраних з «місцевих», тобто жителів підрадянських територій. Підтримка деяких музеїв цілком можна вважати за результат їх роботи. Хоча, інколи, німці могли діяти і на свій розсуд, як наприклад – руйнування деяких споруд Києво-Печерсько лаври, а прохання припинити ці дії ігнорувалися.

Щодо діяльності музею відомо, що окрім пам’яткоохоронної роботи 31 січня 1942 р. група місцевих науковців-співробітників музею разом з співробітником Айнзацштабу рейхсляйтера Розенберга доктором фон Франке здійснювали «музейну роботу», але не конкретизувалося, яку саме.

Переважно робота музею полягала у проведенні екскурсій, лекцій про архітектуру великокняжої доби та Софійського собору, поповнення фондів та підготовка експозицій музею присвяченого архітектурі часів Русі.

Наприкінці 1942 р. музей було зачинено, його структуру реорганізовано, звільнено частину співробітників. Реорганізований музей відкрили в березні 1943 р. Основна його діяльність полягала у проведенні екскурсій.

Пропрацював музей, імовірно, до жовтня, бо 27 жовтня 1943 р. деякі з його співробітників були у Кам’янець-Подільську.  

Як вже згадувалося, у період окупації в музеї проводилися екскурсії. На одній з них фотографом було зафіксовано міністра для східних окупованих областей Альфреда Розенберга та райхскомісара України Еріха Коха, який знаходився разом з німецькими службовцями у північному рамені просторового хреста та на хорах Софійського собору.

 Стан пам’яток Софійського заповідника 

Яким був стан пам’яток підпорядкованих музею-заповіднику у роки гітлерівської окупації та наслідки їхнього господарювання?

У німецьких документах стан Софійського собору оцінювався як катастрофічний. Водночас згадувалося, що більшовики здійснювали реставраційні роботи, але вони не завершувалися задовільним результатом. Софійський собор, Кирилівська церква мали пошкоджені дахи з довоєнного часу, оскільки під час обстежень згадуються прогнивші матеріали покрівельних конструкцій. Окрім цього шкоди даху Софійського собору завдали і вибухи зарядів, які заклали більшовики при відступі та активували наприкінці вересня 1941 р. За складних політичних, соціально-економічних умов згадуваний службовець київського генералкомісаріату Ольга Гейбель разом з директором архітектурно-історичного музею Олексою Повстенко намагалися вжити усіх заходів для врятування пам’яток. Наприклад, директор О. Повстенко, щоб привернути увагу керівництва генералкомісаріату, здійснив обстеження Софії, залучивши інженера IV відділу генералкомісаріату Хансона. В акті констатувалася необхідність негайного ремонту. Для ремонту Софійського собору окупанти дозволили використати кошти отримані від плати за вхід до собору, але сума їх була не достатньою. Нарешті перед відступом з Києва в серпні 1943 р. київський генералкомісаріат почав переговори з будівельною артіллю щодо полагодження собору. Після того як радянські війська увійшли до Києва і вже за більшовиків було відновлено роботу Софійського заповідника в результатах оглядів фахівців зазначалося, що пам’ятки Софійського заповідника мали суттєві пошкодження. А отже, це вказує, що німці не спромоглися бодай чимось зарадити цій проблемі.

Тому у тогочасних складних умовах воєнних років, ремонт здійснювався силами і засобами працівників музею, який полягав у заскленні вікон, замазці рам тощо. Тобто ремонт був кустарним та поверховим. Серед подвижників справи охорони Софійського собору слід згадати його незмінного, звичайного сторожа, Павла Ємця, який постійно, за різних режимів пильнував святиню та як міг підтримував її самотужки дрібними ремонтами.

Проте незважаючи на такі результати все ж слід визнати, що загалом стараннями місцевих науковців та небайдужих громадян, які працювали в органах окупаційної адміністрації та в місцевих музеях вдалося головне для найцінніших пам’яток з ансамблю нинішнього Софійського заповідника  – ліквідувати загрозу його знищення якщо не цілеспрямованими діями то дотичними як от полишення їх без догляду, що неминуче спричинило б до значних, ймовірно, незворотних, руйнувань споруд та їхніх мистецьких ансамблів.

 Пограбування фондів Софійського заповідника німецькими окупантами

На жаль Софійський музей-заповідник як і інші установи був пограбований німецькими окупантами під час їхнього відступу і не все забране вдалося повернути частина з якого загинула.

У Заповіднику, окрім пам’яток нерухомої спадщини, зберігалися цінні музейні експонати (як от архітектура графіка, матеріали археологічних розкопок тощо) реліквії собору (ікона Миколи Мокрого, останки князя Ярослава Мудрого) та фрагменти монументального розпису ХІІ ст. Михайлівського Золотоверхого собору, які було знято перед тим як споруду знищили більшовики в 1937 р.

Частину матеріалів фондів, а також 23 фрагменти  розписів Михайлівського собору німці вивезли. Після завершення війни і реевакуації до заповідника повернулася більшість матеріалів фондів та замість 23 – лише 11 предметів з монументального розпису. З яких 1 мозаїчний та 4 фрескових фрагменти під час транспортування були повністю зруйновані.

Також відомо, що частина розписів Михайлівського Золотоверхого вивезеної гітлерівцями з Софійського заповідника та інших музеїв Києва після завершення війни була переправлена до музеїв Новгорода та Ленінграда (сучасний Санкт-Петербург) в радянській Росії де вони знаходяться по сьогодення і мають бути повернені до України як власність її народу.

Щодо реліквій Софійського собору видатної пам’ятки станкового живопису XIV–XV ст.  ікони Миколи Мокрого та останків славетного князя Ярослава Мудрого з’ясувалося, що вони були вивезені церковними діячами, які остерігалися, що вони можуть загинути під час боїв за Київ. Дослідники та небайдужі представники української діаспори виявили, що їх спочатку вивезли до Польщі, потім – до Німеччини, а опісля вони опинилися в США. Відсутність останків князя Ярослава була підтверджена під час досліджень саркофагу виконаних Софійським заповідником в 2009 р., хоча в Радянському Союзі стверджувалося ніби вони перебувають в місці свого первісного поховання. На сьогодні керівництво Софійського заповідника, науковці, патріоти української культури  та урядовці держави у співпраці зі своїми закордонними колегами докладають всіх зусиль аби виявити та повернути на Батьківщину її священні реліквії.

 

Автор – Олександр Костючок