Анна Порфірородна – дружина і сподвижниця Володимира Великого: фрески Софії свідчать

      Є в нашій історії особистість, яка здійснила неоціненний внесок у народну долю, проте ця особистість незаслужено забута. Але пам’ять про неї зберегла в собі тисячолітня Софія Київська. Йдеться про дружину і напарницю князя Володимира Святославича у справі хрещення Русі-України  візантійську принцесу Анну. Народжена 13 березня 963 р. у Порфіровій залі імператорського палацу, вона називалася Порфірородною, тобто царівною за народженням, яка з’явилася на світ тоді, коли її батьки посідали трон. А це за поняттями тих часів означало найвищу знатність у всьому тогочасному світі.

        По батьківській лінії Анна була принцесою крові у п’ятому поколінні. Її прапрадідом був  засновник Македонської династії  імператор Василь І Македонянин (867-886), який  народився в сім’ї бідних вірменських переселенців в Македонії. Доба вірменської Македонської династії (867 – 1056) стала часом найвищого розквіту середньовічної  Візантії.   Видатними представниками цієї династії були вихідці зі знатних вірменських родів, імператори-полководці Никифор ІІ Фока (963-969), Іоанн І Цимісхій (969-976) і особливо – рідний брат Анни Василь ІІ Болгаробійця (976-1025). Династія дала Візантії також  імператорів-вчених, законодавців і письменників  – прадіда Анни Лева VI Філософа (886-912) та діда Костянтина  VII Порфірородного (945-959).

    У джерелах, які містять у собі скупу інформацію про  Анну, а відтак і в  історіографії, Анна згадується лише побіжно, в контексті розповіді про хрещення Володимира та Русі-України.   На початку правління братів Анни Василя ІІ і Костянтина VIIІ у Візантії спалахнув заколот воєначальника-узурпатора Варди Фоки, що поставив законних імператорів у безвихідь. Вони звернулися  до київського князя Володимира (980-1015) з проханням про військову допомогу, але взамін  змушені були  погодитися на зустрічну вимогу Володимира видати за нього Анну, щоправда за умови хрещення князя та його народу. Вимога князя-язичника Володимира віддати за нього порфірородну принцесу була для візантійців образливою і безпрецедентною, оскільки навіть християнських правителів візантійці не вважали рівними собі. До Володимира до Анни безрезультатно сваталися імператори Священної Римської імперії Оттон ІІ і його син Оттон ІІІ, болгарський цар Самуїл, французький король Роберт ІІ Капетінг.  Візантійці  відмовили Оттону ІІ  у принизливій формі, а Оттона ІІІ і Самуїла навіть піддали глузливій облуді.

       Заколот було придушено за допомогою шеститисячного військового корпусу надісланого Володимиром, однак  імператор не поспішав виконувати угоду.  Тоді  Володимир узяв  Корсунь (візантійський Херсон) – форпост  Візантії в Криму (на території  сучасного Севастополя) і надіслав звідти імператорам вимогу прислати до нього Анну, погрожуючи в разі їх відмови  піти на Константинополь. Попри сльози Анни її разом із сановниками і священиками відправили до Корсуня, де відбулося хрещення Володимира і його шлюб з Анною, який   відіграв виключну роль в історії Русі-України.

     Разом із Володимиром Анна правила Руссю  22 роки (989-1011), які склали  доленосну епоху в її історії – прийняття  і утвердження нової віри, розбудову християнської держави і Церкви. Про роль і діяльність Анни, довкола якої гуртувалася візантійська духовна  і культурна еліта, свідчать найдавніші авторитетні джерела. Німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький (пом. 1018) говорить, що Володимир прийняв святу християнську віру  за наполяганням своєї дружини Анни, що підтверджує літопис “Повість временних літ”, який розповідає про хрещення в Корсуні раптово осліплого Володимира за порадою Анни: “Хрестись, тоді прозрієш”, що й сталося. Арабський християнський історик ХІ ст. Ях’я Антіохійський зазначає, що Анна привезла з собою в Русь “митрополитів і єпископів і вони охрестили царя і всіх, кого обіймали його землі”, а після прибуття до Києва “побудувала багато церков у країні русів”. З джерел відомо, що Анна була порадницею і співавторкою Володимира в укладенні церковного Уставу-судебника, дала з власної скарбниці багаті пожертви на Десятинну церкву, приймала в Києві іноземних послів, що засвідчує її  високий соціальний статус і політичну активність. Сьогодні вже  відомо, що Анна вкупі з Володимиром заснувала і побудувала  не лише Десятинну церкву (989-996), а й  Софію Київську (1011-1018), тому  разом із ним вона  широко прославляється  в мозаїках і фресках  собору.  Фрески Софії Київської свідчать, що за часів Володимира і на початку княжіння Ярослава (1016-1018; 1019-1054), який завершив  справу батька у створенні собору – “митрополії руської”, Анна була знаковою постаттю в церковному і політичному житті Русі й Візантії. Світські фрески сходових веж Софії, що ведуть на княжі хори, зафіксували   прийом на зламі 987/8 рр. у Константинополі  шлюбного посольства Володимира  імператором Василем ІІ на іподромі і коронаційний вихід царевої  нареченої  Анни при її заручинах з Володимиром. Недарма Анна у всіх джерелах називається “царицею”. На княжому портреті в центральній наві Софії Володимир і Анна  постають у царському облаченні як короновані державці. Так само Володимир зображений на своїх монетах,  Анна – на мініатюрах. За тодішніми матримоніальними нормами вони отримали кесарський титул, що високо піднесло престиж київської династії. Не випадково Ярослав Мудрий своїх старших дітей нарік Володимиром і Анною.  Мабуть,  вже тоді імена  княжого подружжя  хрестителів Русі готувались  до канонізації, але з невідомих причин цього не сталося. Володимир був канонізований  лише в ХІІІ ст., Анна ж канонізації  не удостоїлася і була  фактично забута як історична діячка.

     Історики вважають, що Анна переконала Володимира влаштувати на Святій Горі Афон руську обитель Богородиці Ксилургу  (Древодєла) і вмовила своїх братів Василя ІІ і Костянтина VIII надати для цього один зі святогорських монастирів. Цей  найдавніший руський монастир, згадуваний в афонському акті від 1016 р., присвячувався Пресвятій Богородиці, як і Десятинна церква.

     Коли в 1011 році Анна померла, її поховали у  мармуровому саркофазі в Десятинній церкві, а в 1015 році поруч із нею, також у мармуровому саркофазі, упокоївся Володимир. Як свідчить Тітмар Мерзебурзький, їхні саркофаги стояли відкрито  у бічному вівтарі св. Климента Римського, тобто там було влаштовано відкриту для  доступу шанувальників  княжу усипальню, освячену мощами “мужа апостольського” Климента Папи Римського, які Володимир приніс з Корсуня і поклав у Десятинній церкві.    

       Анна здійснила справжній духовний подвиг як людина і як державна діячка. Неоціненний внесок Анни в національну історію Русі-України  потребує гідного визнання її заслуг. Ми вже давно і послідовно наголошуємо на тому, що найбільш  адекватним ушануванням Анни стала б її канонізація як святої і рівноапостольної київської княгині, щоб вона зайняла у Святцях гідне місце поруч зі своїм чоловіком Володимиром Рівноапостольним.  У цьому переконує нас Софія Київська. Необхідність такого акту засвідчила нинішня підготовка  канонізації Анни Православною Церквою України.

Детальніше див.: Нікітенко Н.М. Від Царгорода до Києва: Анна Порфірородна. Мудрий чи Окаянний? Історико-документальний диптих (укр. рос. та вірмен. мовами.  К., 2007; 2012; 2017.  232 с.

Автор – Надія Нікітенко.

Володимир на княжому портреті

Прибуття Анни в Корсунь. Мініатюра

Коронаційний вихід Анни

Княгиня Анна на княжому портреті.

Василь ІІ та глядачі на іподромі