(044) 279-22-56 екскурсії

(044) 278-26-20

  • Українська
  • English

Золоті ворота

Золоті ворота

КОНТАКТНА ІНФОРМАЦІЯ

       У центрі Києва, неподалік від Софійського собору, розташована відома пам’ятка оборонної та сакральної архітектури Київської Русі – Золоті ворота. Як і Софія Київська, Золоті ворота належать до найдавніших споруд Східної Європи. Пам’ятка згадується у відомій літописній статті 1037 року, що розповідає про будівничу діяльність князя Ярослава Мудрого: “Заложив Ярослав город – великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, Премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення святої Богородиці.. Після цього (він звів) монастир святого Георгія (Побідоносця) і (монастир) святої Орини…” Цим записом літописець підсумував будівничі заслуги Ярослава за весь період його правління, воздав   їм хвалу. В науці  забудовану цими спорудами територію давнього Києва прийнято називати “містом Ярослава”. 

        Проте новітні дослідження д.і.н. Надія Нікітенко доводять, що будівництво  київських укріплень  із Золотими воротами було розпочате ще Володимиром Великим, а завершене його сином Ярославом Мудрим. Як і Софійський собор, укріплення із Золотими воротами виникли наприкінці правління Володимира – на початку княжіння Ярослава. Якщо Володимир побудував Золоті ворота, то Ярослав звів на них церкву Благовіщення, освячену в 1022 р. Тож до цього часу  територія  Верхнього Києва була розширена й оточена новими грандіозними оборонними валами. За параметрами оборонні споруди “міста Ярослава” не мали рівних у давньоруській міській фортифікації. Довжина валів “міста Ярослава” становила 3,5 км. Вали прикривали територію Верхнього Києва (“міста Володимира” і “міста Ярослава”), охоплюючи площу в 80 га.

       У системі укріплень “міста Ярослава” літопис згадує троє воріт: Золоті, Лядські й Жидівські (Львівські). І тільки Золоті ворота були кам’яними. Ця споруда була не лише найпотужнішою ланкою в системі укріплень стародавнього міста, але й головним парадним в’їздом до Києва. Саме цими воротами в’їжджали посли з Візантії та інших держав Європи й Сходу, які намагалися встановити дружні зв’язки з Руссю. Під цими склепіннями входили до міста учасники воєнних походів зі славою й здобиччю. Мабуть, через Золоті ворота урочисто в’їжджало посольство французького короля Генріха I Капетінга сватати дочку Ярослава Мудрого – Анну.

       Золоті ворота являли собою бойову вежу із проїздом, яку вінчала надбрамна церква Благовіщення. Тип будівлі, що поєднує у собі ворота й храм, цілком імовірно, запозичений з Візантії. Так, візантійський історик XI ст. Іоанн Скілиця повідомляє про будівництво в другій половині X ст. церкви Спасителя над воротами Халки – входом до палацу візантійських імператорів у Константинополі. Але існує думка, що надбрамні храми – споруди, властиві винятково давньоруському зодчеству. Історик архітектури Юрій Асєєв вважав, що “будівництво надбрамних церков не було типовим для візантійської архітектури. Не характерне воно й для Європи цього  часу”.

Золоті ворота

       Головні ворота в Києві названі Золотими, безперечно, за аналогією з головними міськими воротами Царгорода. Топоніміка будівель, приведена літописцем у статті 1037 року (Софійський собор, монастирі св. Георгія й св. Ірини, Золоті ворота), успадковує константинопольську. Аналогія простежується не тільки у назвах храмів і воріт, але й в ідеях містобудування та планувальної структури “міста Ярослава”. В добу середньовіччя всі сфери життя християнської країни були пронизані релігійним світосприйняттям та символікою. Особливо відчутно це було у новонавернених християнських державах, зокрема, й на Русі. Ярослав прагнув побудувати не просто місто, а столицю християнської держави, подібну до Константинополя – Нового Єрусалима. Місто було задумане як єдиний архітектурний ансамбль, одне гармонійне ціле, замкнуте кільцем оборонних споруд. С. Аверинцев писав: “І у своєму смисловому аспекті місто співвіднесене для середньовічної людини з храмом: місто – це мовби просторий храм, храм – мовби осердя міста, й обидва є образами одного й того же ідеалу – Небесного Єрусалима”.

      Київська дослідниця к.і.н. Мар’яна Нікітенко відзначає, що архітектура Києва того періоду створює “образ єдиного священного простору, у центрі якого в храмі Святої Софії предстояла Христу Богоматір Оранта – як персоніфікація ідеальної Церкви і як перша жителька Небесного Єрусалима, що вводить у нього русичів – неофітів”. І образ Богоматері в Софійському соборі, і Золоті ворота із церквою, також присвячені Богородиці, і церква Богородиці (Десятиннa) X ст., свідчили про сприйняття візантійської ідеї про Богородицю як покровительку міст. На символічне значення золотоворітської церкви вказують і пам’ятки давньоруської літератури. У заключній частині “Слова про Закон і Благодать”, прославляючи Ярослава Мудрого, митрополит Іларіон, звертаючись до Володимира, говорить про завершення Ярославом будівництва оборонних споруд і Благовіщенської церкви: “І славне місто твоє Київ величністю, як вінцем, увінчав. Віддав людей своїх і град святій, всеславній, скорій на поміч Християнам, Святій Богородиці. Їй же і церкву на Великих воротах створив в ім’я першого господського празника святого Благовіщення”. Далі автор вітання, з яким ангел звернувся до Діви, переадресовує місту: “Радуйся, благовірний, граде, Господь з тобою!”. Отже, Ярослав, який присвятив надбрамний храм Благовіщенню, віддав Київ під заступництво не тільки Богородиці, але й самому Богу. Іларіон називає Київ “богохранимым градом”. У писемних джерелах таким епітетом характеризують Єрусалим. Основне призна­чення надбрамної церкви на Золотих воротах – здійснювати “небесний” захист міста.

       Присвячення церкви Благовіщенню Іпатіївський літопис пояснює так: “Сей же прему­дрий великий князь Ярослав задля того спорудив (церкву) Благовіщення на воротах, (щоб) давати завше радість городу сьому святим Благовіщенням Господнім і молитвою святої Богородиці та архангела Гавриїла”. Через Золоті ворота, згідно з середньовічною символі­кою, до Києва мали надходити “благі вісті”.

     Головна київська брама побіжно згадується ще в одному давньоруському творі – “Сказанні про освячення церкви Георгія”. Георгіївський храм було побудовано Ярославом Мудрим на початку 50-х років ХI ст. поблизу Золотих воріт на честь його небесного патрона. “Сказання…” повідомляє, що будівництво нового храму йшло повільно через нестачу робочої сили. Князь звелів оголосити на торгу, що платитиме робітникам по ногаті на день, “і стало багато працюючих”. Для розрахунку за роботу на будівництві він “повелів куни возити на возах у комари Золотих воріт”. Комарами в давнину називали склепінчасті перекриття у будівлях. Отже, куни звозилися під склепіння Золотих воріт. (Ногата і куна – грошові одиниці Київської Русі, які дорівнювали 3,41 г та 2,73 г срібла. Їх еквівалентом, можливо, слугували кунячі або соболині хутра). Отже, в Золотих воротах було приміщення, де могла зберігатися скарбниця.

         Про Золоті ворота знали й за межами Давньорусь­кої держави. З ними пов’язаний відомий польський переказ про меч-“щербець”, записаний у польській хроніці Аноніма Галла (поч. ХІІ ст.) та в пізніших польських хроніках. У них розповідається про те, що в 1018 р. польський король Болеслав І Хоробрий при в’їзді до Києва вдарив мечем об Золоті ворота на знак захоплення міста. Від удару меч вищербився (звідси його назва). “Щербець” – коронаційний меч польських коро­лів, який зберігався в першій столиці Польщі Гнєзно і був одним із символів Польського королівства.  Цей переказ, що виник  за глибокої давнини, є, безумовно, достовірним і неви­падковим, оскільки Золоті ворота на 1018 р. вже стояли на сторожі Києва, а їх посічення означало його завоювання.  Це свідчить про широку славу київських Золотих воріт та їх зна­чення в обороні міста.

     До такого ж символічного жесту погрожував вдатися і половецький хан Севенч у 1151 році під час нападу на Київ разом з Юрієм Долгоруким: “Буду я рубати в Золоті ворота так, як і отець мій”. Однак військо Долгорукого, зазнавши втрат, змушене було відступити до Білгорода. Свою погрозу “дикий половчанин” Севенч Бонякович не здій­снив, він був убитий, як повідомляє літопис, неподалік від Золотих воріт у тому ж таки 1151 році. Севенч згадував свого батька – відомого половецького хана Боняка, що в 1096 році, здійснивши набіг на Русь, пограбував околиці Києва й спалив “на Берестовім княжий двір”. Боняк ледь не увірвався до міста, можливо, намагався “рубати” в Золоті ворота. Рубання (кресання) мечем Золотих воріт, що зустрічається в літописах і легендах, у середньовіччі означало не тільки завоювання Києва – такий жест був знаком наруги, святотатства, тому що Золоті ворота були сакральним гарантом неприступності міста.

      Сюжет втрати містом оборонного символу – Золотих воріт – закладений у легенді про богатиря Михайлика. Легенда дійшла в записах XVIII – XIX ст., але пов’язана зі старокиївським билинним епосом і роз­повідає про події сивої давнини, коли місто було взяте в облогу військом хана Батия. У Києві в той час жив молодий богатир Михайлик. Батий розумів, що не взяти йому Києва, поки Михайлик там. Вороги почали погро­жувати знищенням усіх мешканців міста, якщо кияни не видадуть їм богатиря. Михайлик запевняв киян, що він захистить місто. Але страх перед ворогами узяв гору, й кияни погодилися видати свого захисника Батиєві. І тоді Михайлик підняв на спис Золоті ворота й виніс їх з Києва. Втративши символ неприступності, кияни зазнали поразки.

      У давнину, успадковуючи візантійську традицію, на брамах розміщували священні зображення. Можливо, на фасаді Золотих воріт було розміщено фрескове або мозаїчне зображення Богоматері. Про нього згадує літопис, розповідаючи про воєнні дії 1151 року. Великий князь Ізяслав Мстиславич разом зі своїми союзниками – князями В’ячеславом Володимировичем та Ростиславом Мстиславичем – біля Золотих воріт вели переговори з послом Юрія Долгорукого. Під час переговорів В’ячеслав, озирнувшись на святу Богородицю, що була над Золотими воротами, мовив: “А їй нас судити, Пречистій Владичиці, із сином своїм і Богом нашим, у сей вік і в будучий”. Імовірно, на Золотих воротах містилося зображення Богоматері з Немовлям (Одигітрії). У планах Національного заповідника – встановлення на бойовій башті воріт мозаїчної Богородиці в іконографіч­ному типі Нікопеї (Переможниці) на кшталт вівтарної фрески Софії Охридської (1040 рік). Автор – худ. Л. Тоцький, консультант – д. і. н. Н. Нікітенко. Марія тримає Немовля Христа перед собою, наче щит. Нікопея вважалася чудотворною, такою, що береже народ і державність.

       Літопис ХІІ ст. згадує Золоті ворота переважно у зв’язку з воєнними діями й облогами за часів князів­ських усобиць. Так, у 1146 році “…берендичі, переїхавши через Либідь, захопили Ігорів обоз перед Золотими воротами…” (йдеться про племена берендеїв). У 1151 році “…не входячи в город, В’ячеслав (та) Ізяслав стали оба табором перед Золотими воротами коло яру…” Під 1161 роком читаємо: “…і побігли берен­дичі: (одні) – до (урочища) Угорського, а другі до – Золотих воріт…”. Київський князь Мстислав Ізяславич у 1170 році “…з братами став перед Золотими воротами в садах…” Про бої перед Золотими воротами свідчать археологічні знахідки, виявлені у рові перед воротами (по Золотоворітському проїзду): людські кістки, каміння, наконечники стріл, кам’яні ядра. Золота брама уособлювала могутність держави, її велич та непереможність. Справді, для свого часу брама була неприступною. Літопис, повідомляючи про всілякі лиха, яких зазнав Київ у добу князівських усобиць та нападів кочовиків, жод­ного разу не згадує про вторгнення ворогів до міста через Золоті ворота, хоча такі спроби були. У грудні 1240 року Батий зосередив під Києвом головні свої сили: “І не було чути (нічого) од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами” . Хан Батий не наважився на штурм Золотих воріт. Головні сили він зосередив біля Лядських воріт і фортифікацій Хрещатої долини. З цього боку були Козяче болото й ручай, та вони вже замерзли й перестали діяти як захисний фактор. Десять тижнів і чотири дні тривала оборона Києва. По міських укріпленнях били день і ніч “пороки” (метальні машини, дерев’яна артилерія – найвище досягнення військової техніки того часу). Розбивши стіни укріплень і подолавши героїчний опір захисників міста, чис­ленні полчища Батия вдерлися до Києва через Лядські ворота.

       Після 1240 року згадки про Золоті ворота надовго зникають із писемних дже­рел, тому невідомо, в якому стані перебувала брама після монгольської навали. Лише наприкінці ХV ст. повідомлення про Золоті ворота знову з’являються в офі­ційних документах і записах мандрівників. Так, грамота великого князя литовського Олександра свідчить, що у другій половині ХV ст. Золоті ворота правили за голо­вний в’їзд до міста, тут традиційно розміщувалася міська сторожа і збиралося мито з купців. У дорожніх нотатках і щоденниках про Золоті ворота згадували купець Мартин Груневег (1584), посланець від австрійського імператора Рудольфа ІІ до запорізьких козаків Еріх Лясота (1594), архідиякон Павло Алеппський (1654), який супроводжував свого батька Антіохійського патріарха Макарія до Москви. З писемних джерел ХVI – ХVII ст. відомо, що вже тоді Золоті ворота були напів­зруйнованими. Груневег писав: “Золоті ворота ще стоять, але переважна частина їх поруйнована… Зверху над ними влаштовано каплицю – за звичаєм русинів, які прикрашають зверху свої брами гарними церковцями, відда­ючи Богові в охорону”. Про зовнішній вигляд воріт того часу розповідають малюнки голландського художника Абрагама ван Вестерфельда, який перебував у Києві в 1651 році разом з польсько-литовськими військами князя Януша Радзивілла і замалював багато відомих пам’яток київської старовини. За малюнками Вестерфельда, Золоті ворота XVII cт. являли собою мальовничі руїни, але ще зберігались окремі арки, склепіння проїзду й рештки надбрамного храму. У середині ХVII ст. у Києві почалася роз­будова фортеці з метою захистити місто від польських військ, а пізніше – від турецької агресії. Основу Старокиївської фортеці скла­дали давні вали “міста Ярослава” та “міста Володимира”. Цей факт підтверджує велику життєздатність фортифікаційного задуму дав­ньоруських зодчих. Але з появою артилерії конструкція старих укріплень вже не відповідала новим вимогам ведення війни, тому було створено нову систему міської фортифікації. Старі дерев’яні оборонні споруди розбиралися, вали досипалися, на верхніх майданчиках встановлювалися гармати. Золоті ворота теж було пристосовано до нових умов: перед ними збудували земляні бастіони, які бачимо на плані Києва 1695 року полковника Івана Ушакова. Таким чином, Золоті ворота до середини ХVIII ст. входили до системи Старокиївської фортеці. Тут перебувала гарнізонна варта. Ворота були місцем урочистих зустрічей. У 1648 році кияни вітали біля Золотих воріт Богдана Хмельницького з військом після перемоги над поляками під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями.

       Минали роки. Споруда дедалі більше руйнувалася, ставала небезпечною для сторожі, при­булих до міста і перехожих. Після обстеження воріт у 1750 році інженер-підполковник Данило Дебоскет дійшов висновку, що вони не підлягають ремонту. У середині XVIII ст. Золоті ворота було заси­пано землею. У такий спосіб сподівалися зберегти від остаточного руйнування залишки пам’ятки. Водночас поруч було споруджено нові діючі однойменні ворота, які проіснували до 1799 року. Руїни Золотих воріт знаходилися під землею до 30-х років XIX ст. На початку XIX ст. у зв’язку з реконструкціями вулиць Верхнього міста було прийнято рішення про знесення земляних валів, які оточували “місто Ярослава”. У 20-х роках ХІХ ст. розпочалося археологічне дослідження старовинного міста на Дніпрі. Розкопки Золотих воріт у 1832 році стали одними з перших у Києві. Вони проводилися “складчиною з любителів священних старожитностей”, тобто за підпискою. У 1832 році цар Микола І, оглядаючи відкриті руїни воріт, зауважив, що “пам’ятник вартий збереження”. Починаючи з 1833 року на розкопки воріт почали виділя­тися незначні державні кошти. Археологічні розкопки велися з дозволу київського генерал-губернатора Василя Левашова, за ініціативою археолога-аматора Кіндрата Лохвицького, який служив чиновником з особливих доручень при цьому генерал-губернаторові. Розкриті рештки Золотих воріт значно відрізнялися від їх руїн середини ХVIII ст. Спроба врятувати “вигляд стародавності” пам’ятки, засипавши її зем­лею зазнала невдачі. Пам’ятка опинилася в набагато гіршому стані. Майже за 80 років перебування залишків Золотих воріт під землею (1755–1832) про пам’ятку забули, і відкриття її стало своєрідною сенсацією. Цю подію кияни святкували 25 червня 1834 року. Урочисте освячення від­булося на день народження імператора. К. Лохвицький писав, що після молебну ворота окропили святою водою, а ввечері вони були “уілюміно­вані”. З того часу Золоті ворота стали для киян та гостей міста однією з улюблених пам’яток старовини, візитною карткою Києва.

Золоті ворота

     Відкрита споруда складалася з двох паралельних стін (пілонів) завдовжки 25 м (східний) та 13 м (західний) та близько 8 м заввишки. Внутрішні поверхні стін проїзду розчленовано сімома парами пілястр, нижня частина яких спирається на цоколь фундаменту. Мурування основного масиву споруди є характерним для кам’яних споруд першої половини ХІ ст. і близь­ким до мурування Софійського собору. Його виконано у візантійській, так званій змішаній техніці кладки (“opus mixtum”), якій притаманне чергування природного каменю (граніту, кварциту, шиферу тощо) різного розміру з рядами плінфи (давньої цегли). Відразу після розкриття Золотих воріт постало важ­ливе питання: як захистити залишки стін від остаточного руйнування? У 1835–1836 роках верхню частину стін залили вапняним розчином, а зверху на неї поклали дерен. У 1837 році за пропозицією архітектора Вікентія Беретті архітектор Франц Мєхович збу­дував три контрфорси біля східної стіни та сполучив стіни воріт за допомогою залізних зв’язок із кільцями. У середині XIX ст. виникла необхідність до східного пілону додати ще два контрфорси. В той же час під керівни­цтвом архітектора Миколи Самонова територію навколо пам’ятки огородили ажурною чавунною решіткою за малюнками В. Беретті. У 80-ті роки XIX ст. давні стіни для зміцнення було обкла­дено цеглою та покрито металевим дахом. Хоча саме тоді зовнішній вигляд руїн значно змінили, але слід зазначити, що в XIX ст. заходи зі збереження пам’ятки були проведені досить делікатно. Уявити, якими були Золоті ворота напри­кінці XIX ст. – початку XX ст., допомагають нам малюнки художників та фотознімки тих часів. Загальна увага й інтерес до Золотих воріт спонукали до їх вивчення, опису та проведення археологічних досліджень у 1915, 1927, 1948 та 1961 роках. Над вивченням Золотих воріт працю­вало багато вчених XIX – XX ст. (К. Лохвицький, Ф. Солнцев, П. Покришкін, О. Ертель, В. Ляскоронський, В. Богусевич, Ю. Асєєв).

     У 70-ті роки ХХ ст. золотоворітські руїни пере­бували в поганому стані. Незважаючи на вжиті заходи щодо збереження руїн, пам’ятка, розта­шована просто неба, поступово руйнувалася. В умовах місцевої природної зони з характерним коливанням температур взимку запобігти руйнації мурованих решток Золотих воріт було неможливо. Так, під час відлиги стіни вбирали воду; коли ж температура знижувалася, волога в тріщинах замерзала і, розширюючись, псувала давній мур. У 1970 році Товариство охо­рони пам’яток історії та культури УРСР створило спеціальну комісію для обстеження стану Золотих воріт, до якої увійшли історики, археологи та архітектори. Комісія дійшла висновку, що задля збереження пам’ятки необхідно відродити її в первісному вигляді. У 1971 році було створено авторську групу з відбудови Золотих воріт. До неї ввійшли фахівці різних профілів: практик-реставратор Євгенія Лопушинська (“Укрпроектреставрація”), археолог Сергій Висоцький (Інститут археології АН УРСР), відо­мий дослідник давньоруської архітектури Микола Холостенко (“Київпроект”). У жовтні 1977 року Рада Міністрів УРСР прийняла постанову за № 549 “Про свят­кування 1500-річчя Києва”, один з пунктів якої передбачав відбудову Золотих воріт. Після цього справа відновлення пам’ятки в її гіпотетичному первісному вигляді пере­йшла у практичну площину. У 1972–1973 роках було проведено фундаментальні архітектурно-археологічні дослідження та ретельні обміри, які дали значну кількість нових матеріалів про Золоті ворота. Археологічними розкопками 1970-х років керував С. Висоцький. Важливе значення для розробки проекту реконструкції Золотих воріт мало вивчення архітектурних аналогій. Єдина така аналогія, добре збережена під пізні­шими добудовами – це Троїцька надбрамна церква Києво-Печерського монастиря, побудована у ХII ст. Найближчою аналогією київським головним воротам є Золоті ворота у Владимирі-на-Клязьмі, споруджені у 1158–1164 роках. У 1970-ті роки М. Холостенко, С. Висоцький та Є. Лопушинська запропонували реконструкцію воріт з урахуванням нових матеріалів, отриманих під час розкопок 1972–1973 років. Надалі основою для розробки проекту павільйону-реконструкції над Золотими воротами послужила реконструк­ція Є. Лопушинської, значно виправлена і доповнена. Спорудження павільйону розпочалось у червні 1981 року, а завершилося у квітні 1982 року. В ході зведення павільйону було збережено пізню кладку, що прилягає до стін першої поло­вини ХІ ст., та контрфорси ХІХ ст. Сучасна надбудова не тисне на старі мури, вона спирається на заховані в її товщі металеві конструкції.

Золоті ворота

Павільйон-реконструкція відтворює Золоті ворота у такому вигляді: основна частина – бойова башта з проїздом, поверх неї – надбрамна церква, обабіч воріт – відрізки валу із заборолами над ними. Якщо при відтворенні об’єму бойової башти було залучено натурні архітектурно-археологічні дослідження, то другий ярус павільйону-реконструкції, тобто надбрамну церкву та заборола, збу­довано цілком гіпотетично. Відновлена церква являє собою тринавовий, чотиристовпний храм з однією банею, розташований над проїздом. Фасади відбудованого храму розчленовано пілястрами відповідно до плану внутрішніх приміщень і декоровано двоступінчатими нішами, арковими вікон­ними прорізами.

Баня храму позолочена. У давнину інтер’єр церкви Благовіщення, за традицією київського зодчества ХІ ст., було прикра­шено мозаїками та фресками, що підтверджують археологічні знахідки. На стінах нової церкви не відтворено монументального живопису. Сьогодні храм оздоблено лише мозаїчною підлогою, малюнок якої виконано під керівництвом художника – монументаліста Леоніда Тоцького за мотивами давньої підлоги Софії Київської. Ворота стояли в межах валу й були органічно з ним пов’язані. У збудованому павільйоні відтворено відрізки валів, що примикали до башти. З боку поля вони мають обдерновані укоси, з боку міста – ступінчасті тераси. Всередині відновлених відрізків валів містяться сходи, що ведуть на гребінь валу до церкви Благовіщення. У 1983 році павільйон-реконструкція “Золоті ворота” став музеєм. Він входить до складу Національного заповідника “Софія Київська”. Без Золотих воріт неможливо уявити собі Київ, ця пам’ятка нерозривно пов’язана з містом та є його символом.