(044) 279-22-56 екскурсії

(044) 278-26-20

  • Українська
  • English

Історична доля

Історична доля

      Час появи собору маркує найвищий злет  в історії Київської Русі, яка наприкінці Х – на початку ХІ ст. перебувала в зеніті свого розквіту. Отримавши  в 988/9 рр. хрещення від Візантії – світової держави середньовіччя, Русь  тріумфально вийшла на міжнародну арену і стала однією з наймогутніших держав Європи. Київські князі були пов’язані престижними  династичними шлюбами з правлячими родинами багатьох країн. Володимир одружився з порфірородною царівною Анною,  рідною сестрою могутнього візантійського імператора Василя ІІ, Ярослав – зі шведською принцесою Інгігерд (у хрещенні Іриною), донькою Олафа Шетконунга, першого християнського короля Швеції, тоді – найсильнішої скандинавської держави. 

   Доньки Володимира – Агаф’я (Агата) і Марія-Доброніга – були видані за англійського і польського королів, доньки Ярослава – Єлизавета, Анна і Анастасія стали королевами Норвегії, Франції та Угорщини.                                    

Символом могутності й суверенітету Русі був Софійський собор – „митрополія руська”. Як головний храм держави, він відігравав роль її духовного, політичного та культурного центру. Під склепіннями Святої Софії відбувалися урочисті „посадження” на великокняжий престол, церковні собори, посвячення у митрополити, прийоми послів, затвердження політичних угод. До Софії кияни „од малого і до великого” сходилися на віче. При соборі  була створена перша відома на Русі бібліотека, тут велося літописання і перекладалися книжки „від грек на слов’янське письмо”.         

     Історія собору знає неодноразові пограбування, пожежі, багаторічні запустіння, ремонти і перебудови. У 1240 р., під час загарбання Києва ордами Батия, Софійський собор уцілів, однак був пограбований і спустошений. Попри нашестя ординців, Софія  залишалася митрополичою резиденцією, духовним центром усієї Русі. За митрополита Кирила ІІ (1242-1280) – владного ієрарха – Св. Софію полагодили і впорядкували.     У XIV  ст. Південно-Західна Русь підпала під владу Литовської держави. Після перенесення резиденції митрополита з Києва до Володимира на Клязьмі, а потім до Москви (1325), литовські князі ініціювали створення осібної митрополії для своїх православних підданих. Однак небезпека татарських набігів призвела до того, що південно-руські митрополити майже не жили в Києві, маючи резиденцію в столичній Вільні чи в Новогрудку, під Вільною.

Православна церква перебувала тоді в занепаді й потерпала від католицької експансії, внутрішніх чвар і розорення своїх маєтностей. Непокоїли Україну й татари, які здійснювали спустошливі набіги в її землі. 1416 р. Київ був спустошений і спалений ординцями Едигея, а 1482 р. – кримським ханом Менглі-Гіреєм. У 1497 р. в Софії покладено мощі вбитого татарами під Мозирем  митрополита Макарія, котрий їхав з Вільни до  Києва, аби надати допомогу пограбованій  „агарянами” Софії. Відтоді мощі Макарія (нині знаходяться у Володимирському соборі) шануються як велика київська святиня.

  Після Берестейської унії 1596 р. собор перебрали уніати. Стан Софії, за володіння якою точилася гостра боротьба, залишався вельми невтішним. Було розграбовано ризницю собору, зідрано і розкрадено покрівлю. У першій чверті XVII ст. впала західна стіна Софії, заваливши центральний вхід уламками.     

         Відродження собору пов’язане з іменем митрополита Петра Могили (1633 -1647), роки каденції котрого, як і його наступника Сильвестра Косова (1647 – 1657), припали на добу Визвольних змагань 1648 – 1654 рр. під проводом Богдана  Хмельницького. Могила провів у Софії великі ремонтно-реставраційні роботи і заснував при ній чоловічий монастир.

    Потім настала, так звана, доба Руїни (1657 – 1687), і Софія знову на кілька десятиріч зазнала занепаду.

       Новою яскравою сторінкою в історії собору стали  часи гетьмана Івана Мазепи (1687–1709) і його сподвижника митрополита Варлаама Ясинського (1690-1707). На зламі XVII–XVIII ст. Софія була повністю відновлена і зовні капітально перебудована. Вбрана у нові барокові шати, вона висловила ідею української державності в звучанні Мазепиної доби.

   Упродовж XVIII ст. змінюється й інтер’єр храму. Його поруйнована західна частина перебудовується, внаслідок чого центр собору стає просторішим. Давні фрески затиньковують і забілюють, поверх них з’являються нові олійні малювання. Новостворений художній ансамбль був взірцем зрілого бароко, позначеним яскравим місцевим колоритом.

     XIX століття стало для Софії епохою відкриття, вивчення і реставрації на тогочасному рівні її давніх художніх цінностей. У 1843–1853 pp. фрески розчистили з-під пізніших малювань і поновили олійними фарбами.     Наприкінці ХІХ ст. епоха перших капітальних реставрацій Софії Київської завершилась. Реставрація собору, здійснена в середині ХІХ ст. Ф. Солнцевим і продовжена наприкінці століття А. Праховим, відкрила світу найбільшу вітчизняну пам’ятку архітектури і монументального живопису, після чого про давньоруське мистецтво заговорили як про художній феномен тисячолітньої давнини. Це була нова точка зору у порівнянні з прийнятим тоді ставленням до найдавніших святинь Києва як до візантійських пам’яток.

       Після встановлення в Україні більшовицької влади (1919 р.) Софія Київська більше двох десятиліть лишається діючим храмом. У 1934 р. його закривають і перетворюють на Державний архітектурно-історичний заповідник. З цього часу у заповіднику під головуванням відомого московського мистецтвознавця І. Грабаря працює комісія з реставрації Софії. Вона керує групою ленінградських та московських реставраторів, серед яких В. Фролов, П. Юкін, К. Домбровська та ін., які проводять консервацію тинькованих основ софійських мозаїк і фресок та розчищають фрески від олійних записів ХІХ ст.

   Перервана війною ця робота була продовжена в 1950-х рр. київськими реставраторами Л. Каленіченком, Є. Мамолатом, О. Плющ, а закінчили її у 1970-х рр. їхні учні. В результаті стародавні фрески в усіх частинах інтер’єру Софії були звільнені від олійних нашарувань. У тих місцях, де фрески та мозаїки ХІ ст. не збереглися, залишили  олійні поновлення ХІХ ст. Були збережені і законсервовані всі залишки розписів ХVІІІ ст., які вціліли після реставрації ХІХ ст. Нині спостереження за станом Софійського собору та ансамблем його монументального живопису здійснюється групою фахівців під керівництвом реставратора заповідника А. Остапчука.

1
Роботи здійснює реставратор вищої категорії А. Остапчук. 2007 р

    У 1987 р. міжнародне журі Гамбурзького фонду присудило софійському заповіднику Європейську Золоту медаль за збереження історичних пам’яток. У 1990 р. Софійський собор у Києві разом з усім комплексом монастирських споруд внесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Після набуття Україною незалежності заповідник отримує статус Національного (1994 р.). З цього часу його назва – Національний заповідник «Софія Київська». 

3