Ісидор Нікольський

Ісидор Нікольський (в миру Яків Сергійович Нікольський) народився 14 жовтня 1799 р. в родині диякона Покровської церкви Сергія Іванова у с. Никольське Каширського повіту Тульської губернії. Саме від назви місця народження майбутній митрополит отримав власне прізвище. Майже одразу після народження хлопчика помер його батько, залишивши п’ятьох сиріт. У результаті вся сім’я опинилася у безвихідному становищі і Яків дуже рано пізнав злидні. За розповідями, мати хлопця віднесла немовля до церкви, поклала перед іконою Богородиці і попросила заступництва для нього і супроводження по дорозі Життя.

Навчався Яків у Тульській семінарії і Санкт-Петербурзькій Академії, яку закінчив у 1825 р. 22 серпня того ж року прийняв постриг з ім’ям Ісидор на честь преподобного Ісидора Пелусіота і майже одразу був висвячений у сан диякона та ієрея, а також затверджений кандидатом богослов’я Санкт-Петербурзької духовної академії (з 1826 р. – магістр). В Академії його зарахували на посаду бібліотекаря, яка на той час поєднувалася із посадою професора. На цій посаді він склав каталоги видань, написаних давніми й сучасними мовами. 

14 серпня 1829 р. за наказом Святійшого Синоду був зведений в сан архімандрита і призначений настоятелем Мценського Петропавлівського монастиря, а через 10 днів – ректором і професором богослов’я Орловської духовної семінарії. Ісидор, який особисто пізнав бідність у своєму дитинстві й юності, розпізнавав таку ж біду серед підлеглих учнів та за будь-якої можливості намагався їм допомогти.

У 1833 р. переведений до Московської духовної семінарії на посаду ректора і професора богослов’я з призначенням настоятелем московського Заіконоспаського монастиря. По дорозі до Москви майбутній митрополит Ісидор востаннє зустрівся зі своєю матір’ю, яка благословила сина іконою зі словами: «Пам’ятай, що ти сам був сирота, тож будь покровителем і помічником сиріт».

У віці 35 років (1834 р.) архімандрит Ісидор хіротонізований  у єпископа Дмитрівського та вікарія Московської митрополії, а з 1837 р. очолив самостійну архієрейську кафедру – Полоцьку і Віленську єпархію, пізніше (1840 р.) – Могилівську, а з 1844 р. став Екзархом Грузії. На Кавказі  він очолював Карталинську і Кахетинську кафедри упродовж 14 років. Всюди Преосвященний Ісидор докладав багато зусиль для поширення церковно-шкільної освіти, відновлення збіднілих та перебуваючих у  запустінні православних храмів.

У березні 1858 р. Ісидор (Нікольський) призначений митрополитом Київським і Галицьким. Вступаючи на цю посаду, Ісидор проголосив промову, в якій відзначив відповідальність архіпастирського служіння на древній кафедрі, яка «…освячена стопами апостола Андрія та подвигами рівноапостольного Володимира».

Особливу увагу він приділяв педагогічній діяльності. 31 серпня 1859 р. (першим з архієреїв колишньої Російської імперії) звернувся з почином заснувати церковно-народні школи (пізніше – «церковно-приходські») і почав активно займатися їх облаштуванням. Був ініціатором створення Свято-Введенської релігійної жіночої громади (у 1901р. громаду перетворено на Свято-Введенський жіночий монастир). Навіть після переведення митрополита Ісидора до Санкт-Петербурга він не тільки опікувався духовним станом цієї обителі, а й матеріально підтримував її, надавав поради, дарував власні ікони (одна з них – Боголюбська ікона Божої Матері – донині зберігається у Покровському жіночому монастирі в Києві). За клопотанням владики Ісидора у Києві була виділена ділянка землі для зведення собору на честь Рівноапостольного князя Володимира.

Однак Київську кафедру святитель Ісидор очолював недовго, більше того, майже половину усього періоду Високопреосвященний провів у Петербурзі, беручи участь у справах вищого церковного управління.

1 липня 1860 р. Ісидора (Нікольського) призначають митрополитом Новгородським, Санкт-Петербурзьким і Фінляндським, пріоритетним членом Синоду. Впродовж наступних 30 років Високопреосвященний Ісидор очолював Санкт-Петербурзьку кафедру. Помер 7 вересня 1892 р., похований в церкві святого Ісидора Пелусіота Олександро-Невської лаври в Санкт-Петербурзі.